Рідновірський інформаційно-аналітичний ресурс Головна Реєстрація Вхід
Головна » Статті » Світогляд

Національна ідея: витоки, сучасний стан і перспектива розвитку
Національна ідея стоїть в ряду національних святинь, віри, конституції, гімна, герба, прапора. Всі вони є інструментами суспільних та державних зв'язків і становлять кістяк національної культури. Національна ідея - немов мозок того кістяка; її життєдність має розгорнений (описовий), стислий (тези) й концентрований (гасла) види.
Розглянемо згадані вище поняття у їх трьох часових станах.

Культура - це системна сукупність всієї людської діяльності; це те, що знімає протиріччя між суспільним буттям-небуттям. Культура у перекладі з латинської означає 'вирощування'. І вона, дійсно, подібна до дерева. Люди можуть як завгодно плекати чи гнобити його, але створити - не можуть. І дерево, і культура мають природню основу; у ній - їхній "+", що тяжіє до життя. Але крім позитиву має бути і є негатив - що тяжіє до смерті й більш пов'язаний із штучними надбудовами над природною основою буття. Взаємодія "+" і "-" надає напругу системі та енергію її розвитку, - цим і знімається протиріччя між полюсами, які розгортають буття-небуття в площині.
А їх дуалізм у прямовисному вимірі розгортається на рівнях речовинної форми, змісту, польової суті. Загальну схему культури можна представити у вигляді хреста - на перетині якого знаходиться людство, тяжіючі в різні епохи тощо до нижнього-й-лівого (життєдайного, суть і +) або ж до верхнього-й-правого (смертоносного, форма і -) кінцівок "хреста":

Ф + З - С

Природнє, кінетично життєдайне в людській культурі - це її архетипи ("колективне безсвідоме", за К.-Г. Юнгом та ін.). Вони проростають із організму і через "внутрішній голос", сновидіння тощо відображують зачаття (1), ембріональність (2), народження (3), воскресіння (4, перехід людини від речовинної до польової форми буття) й відродження (5, черговий перехід від польової до речовинної форми). Архетипи - позачасові, надетнічні, загальнолюдські. Вони виходять із підсвідомості і безпосередньо пов'язані з підсвідомим, образно-інтуїтивним ("міфологічним"), фактично безмежним світосприйняттям. Архетипи відображують сутність культури; через них - вихід на польову ("божественну", за визначенням усіх часів і народів) першооснову матеріального світу.
Штучне, потенційно смертоносне в культурі - це створене людьми на свій історично зумовлений розсуд. А зумовленність та витікає із природного середовища, господарчого типу, родинних та суспільних відносин тощо. Розсуд людей і народів стоїть на свідомому, логіко-аналітичному ("науковому"), практично обмеженому світорозумінні. Він творить речовинні ("людські") форми культури відповідно до речовинних проявів матеріального світу.
Оцінювати будь-яке явище, вважати ті чи інші його сторони добрими або ж поганими можна по-різному і з різноманітних позицій: релігійних, наукових, політичних, побутових тощо. Проте в будь-яких оцінках слід дотримуватися наведених вище характеристик. Вони - позачасові й загальнолюдські. На сьогодні слід визначити, що архетипова основа української (як і слов'янської та європейської загалом) культури втрачає своє природнє - селянське, впідпорядковане колись жерцям - підгрунтя, але штучно, без належних побутової практики та культурологічної теорії, підтримується в містах як "народна традиція". Сказане стосується й Рідної Віри [її новітнє системне викладення див.: Ю. О. Шилов. Джерела витоків української етнокультури. - К.: Аратта, 2002; Ю. А. Шилов. Истоки славянской цивилизации. - К.: МАУП, 2004].
Перспектива (далека) культури така. Фермерсько-техногенне переродження сільського господарства, загальна урбанізація, зміна антропологічного типу людства, освоєння ним польової основи матеріального світу ведуть все далі від формальних, "земних" проявів природи - у бік її ж "космічних" проявів. Відповідно буде змінюватися обрядовість (з річних календарів на такі, що акцентують цикли сонячної активності тощо); зростатиме роль 5-4 серед вищевказаних архетипів і падатиме 1-2; проблеми потойбіччя (польового світу, де продовжують існувати "душі померлих") стануть переважати над цьогобіччям (речовинним світом "живих людей"). Рідна Віра в цьому процессі перейде від традиційного Православія ("язичництва", як стало називатися православіє після церковної реформи XVII ст.) до Неоправославія ("неоязичництва"). [Сучасний початок переходу окреслено, зокрема, в трилогії: Ю. А. Шилов. Святині. Цілитель. Что БОГ дал. - К., 2001, 2003, 2005.]

Віра - це системна орієнтація суспільства та його складових, від товариств до осіб, в океані культури. Причому орієнтація на засадах міфологізму; науковість тут лише більш-менш використовується або ж відкидається зовсім. Остання форма притаманна фанатизму [проявом якого є, наприклад, "Відкритий лист археологу Юрію Шилову" // Рідна Віра. - К., 2003, №3. - С. 29-30]. У фанатизмі значно переважає смертоносний "-" (бо орієнтація звужується до "0-точки"), але присутній і "+" (зростає, аж до "вибуху", енергія дії). Рідна Віра сучасних України і всьго слов'янського загалу має чималий спектр - від органічно збереженого селянством і зафіксованого вченими, до штучно створеної РУНВіри. Останній шкодить тяжіння до фанатизму біблійного штибу, а більш поміркованим напрямкам Неоправославія (Об'єднання Рідновірів України, Родове Вогнище Рідної Православної Віри; Беларускі Саюз фалькларыстаў; Правая перспектива; та ін.) бракує, з одного боку, селянської моці, а з іншого - спорідненості з загальноєвропейським та індоєврепейським рухом Неоязичництва.
Перспектива означеного руху почалася на Русі з її хрещення (у 988 р.) князем Володимиром за аріянською течією християнства [А. Г. Кузьмин. Начало Руси. - М.: Вече, 2003. - С. 332-353]. Саме за аріянством прийняв християнство імператор Костянтин, засновник Візантії. І хоча після його смерті ця течія була визнана єритичною, але її позиції на час хрещення Русі (і аж до ХV ст.) були ще досить потужні, особливо серед слов'ян Центральної Європи. Бо - наслідуючи античну традицію - аріянство дозволяло, визнаючи державного Бога (в даному разі - Христа-Спасителя й Трійцю), вклонятися також одвічним рідним богам (Сварогу та ін.); це стало причиною довгочасного двовір'я східних та інших слов'ян і основою православної течії християнства [Б. А. Рыбаков. Язычество древних славян. Язычество древней Руси. - М.: Наука, 1981, 1987]. Ідеями двовір'я просякнено "Слово о Законі та Благодаті" Іларіона - першого вітчизняного мітрополіта, обраного (в 1051 р., при Ярославі Мудрому) за аріянським каноном… Між тим сучасні рідновіри не знають або ж не враховують викладених тут обставин - бездумно (див. "фанатично") відкидаючи і державотворчу реформу св. Володимира, і її наукові дослідження.
Західноєвропейське Неоязичництво зародилося пізніше (з рубежа XIV-XV століть): з італійського Відродження (античної, язичницької тобто культури). Протистояння цього "+" біблійному "-" було зорієнтоване католицизмом, що різко відмежувався від арянства, і тому набуло тут більш напружених форм. Проте, з іншого боку, таке протистояння надало більшої енергії розвитку всієї культури; слід враховувати й значно густішу, відносно слов'янства, заселеність Західної Європи. Надалі її центр потягу до Неоязичництва змістився у германські землі, де поглубився до Реформмації (церкви, відділення її від держави). Франція ж стала батьківщиної наступної епохи - Просвіти (заміни релігійно-церковного світогляду науково-державним), завершенням якої можна вважати англійську та ін. Науково-технічну революцію (з початку ХІХ ст.). Гуманітарним проявом останньої і стає Неоправославіє, початком якого слід вважати заснування (17.11.1875) Теософського товариства. Знаменно, що його засновницею стає українка О. П. Блаватська, в родоводі якої тісно переплелися руські, німецькі, французькі корені, а в діяльності, крім того, ще й індійська, тібетська, англійська, американська культури. З трудів Блаватської й Рерихів відкривається слов'янський етап відродження добіблійної, довізантійської культурної традиції Європи.
Цей етап - епоха Неоправославія - завершує почин титанів епохи Відродження. Але вони вбачали основу європейської культури в античній, не раніше Троянської війни 1030-1020 рр. до н. е. Блаватська та Реріхи відкрили ж, здебільшого на філософському рівні, дійсну основу тієї античної "основи". Перша виявилася ще праіндоєвропейською (приблизно з 6200 р. до н. е.). Її наукове осягнення почалося наприкінці XVIII ст. з прочитання англійськими та ін. дослідниками індоарійської Рігведи. Спираючись на неї та іншу Ведичну літературу, О. П. Блаватська почала творити книгу "Тайная доктрина. Синтез науки, религии и философии" (1888). Тут було узагальнено відомі натоді витоки індійської, месопотамської, єгипетської, грецької цивілізацій. Витоки слов'янської - найдавнішої й найкореннішої серед індоєвропейських та ін. цивілізацій - почали відкриватися пізніше. Заснування Теософського товариства співпало з відриттям С. І. Верковичем у Родопських горах "Веди слов'ян" (перша публікація 1874 р. - в Бєлграді; друга 1881 р. - у Петербурзі). В 1995 р. у Києві вийшла книга Ю. О. Шилова "Прародина ариев" - де зародження Вед було виявлено в первинній, праіндоєвропейській державі Аратті (апофеозом якої є "трипільська археологічна культура"), а Рігведи - в курганах Аріану, скотарсько-кочового оточення осіло-хліборобської Аратти. "Истоки славянской цивилизации" (К.: МАУП, 2004) того ж автора завершили, в загальних рисах, починання О. П. Блаватської, а отже - й початок епохи Неоправославія.
Намагання сучасних видатних та ін. діячів Рідної Віри ігнорувати лінію Блаватської-Рерихів-Верковича-Шилова як продовжувачів (а в значній мірі вже й завершувачів) епох Відродження-Реформації-Просвіти-Неоправославія, намагання розпочинати власні лінії, - не є оптимальним шляхом рідновірства. Навпаки, ті лінії - тупікові. Вони лише розпорошують силу, працюють більше на "-" ніж на "+", ведуть до самознищення справи. Давно пора вже зрозуміти й затямити: Рідна Віра - не поле рощення амбітних осіб; особи тут зростають лише як самозреченні відкривачі джерел та їх же систематизатори. А Рідна Віра - поле загальнолюдське, засіяне загальнонародним. Воно здобрене тілами й ділами пращурів наших; нині ж працювати на ньому слід в ім'я Нео-.

Святині - речовинні, джерельні при тому прояви культури, на які спирається віра. Характерним для цих проявів є те, що вони виступають брамами до польової (божественної) першооснови матеріального світу. Невипадково святині - місцевості, руїни, святилища, могильники, обряди, письмена, фольклор, мова - зосереджені на порубіжжі буття-небуття, де втіленням останнього є давнина з її діяннями померлих вже пращурів. Оце порубіжжя і становить перехід з речовинного у польовий світ, із цьогобіччя до потойбіччя [див. вищевказані книги Ю. О. Шилова та його ж: Гандхарва - арийский Спаситель. - М.: Сфера, 1997; Начало начал. - К.-М.: София, 2002]. Насьогодні рідновіри слов'янських народів визнають як безперечні святині: мову, "Велесову книгу"… далі - відносно місцевостей, святилищ, обрядів - починається різнобій. Доки не буде узгоджено основу реєстру загальних (загальнолюдських, індоєвропейських, європейських, слов'янських, всеукраїнських тощо) й місцевих святинь - доти єдності й сили у рідновірів не буде. А механізм зміцнення їх, як і загалом націй, такий: навколо святинь збирається народна еліта (люди, спроможні творити на стрижні культури: на знятті протиріч буття-небуття), наявність якої у природніх межах 5-10% від кількості народу забезпечує його життєздатність. Тут діє "принцип гомеопатії": невелика, але природньо достатня частка еліти сприяє здоровью народу.
Із досвіду власної діяльності - як археолога й письменника, автора "Святинь" та інших вищезгаданих книг - наведу такі приклади. Що може бути для українців святіше (після загальнолюдських цінностей, ясно) за оспівані ними могили-кургани? Це ж як піраміди для єгиптян чи мексіканців, як храми для індійців чи греків!.. А хто, як не ті ж українці, нищать свої власні святині! Чи захищають рідновіри могили? чи порятувала рідновірська еліта "Прабатьківщину аріїв" з розшифровкою ведичних міфоритуалів могил? чи вивчає вона ж "Прародину ариев"? Між тим, саме кургани-могили містять у собі (гео-, астро-, біо-) -фізичні дані для зняття протиріччя між цього- та потойбіччям, тобто найвагоміші підстави для розбудови Неоправославія. Насьогодні мені вдалося - за допомогою шумеролога А. Г. Кифішина, Российского Общенародного Движения (РОД), мецената О. С. Поліщука і народного депутата України А. В. Єрмака - підняти, як національну святиню загальнолюдського значення, лише Кам'яну Могилу. Найбільш оспівана українцями Савур-могила (біля Запоріжжя) майже знищена українськими селянами та будівельниками. Не встановлено жодного пам'ятного знака на місцях видатних курганів світового значення, яке вдалося з'ясувати внаслідок археологічних розкопок цих об'єктів.
Висновок із наведених прикладів дуже невтішний: українці (та й слов'яни загалом) не мають насьогодні системи святинь, навколо якої має формуватися еліта; відсутність же зазначеної системи - то закритість для культури виходів на польову (божественну, життєдайну) основу матерії. В такому стані культура й народ приречені на розпорошення та вимирання. Сітуацію треба негайно й потужно міняти!

Герб, прапор, гімн, конституція - це святині епохи державності-цивілізації. Вони тим міцніше й дійовіше, чим більш додержавне (тобто общинне - природнє, архетипове, нештучне) мають коріння.
Залишмо тут осторонь питання офіційних державних законів і символів, зосередимося виключно на рідновірських. Я раджу [див.: Святині, с. 99; Цілитель, с. 112-113] дотримуватися взірців "минулої, язичницької весни цивілізації", які найбільш очевидно перегукуються з перспективою "наступаючої, неоязичницької весни".
Так, для гербів тощо доцільно використовувати українські писанки - особливо широковідому "Берегиню". Нагадаю її класичне зображення: жовта чи біла фігура на кожній з половинок червоного яйця; верх фігури нагадує трисуття (підняті руки Богині та її короноподібна голова); низ передає роженицю близнят. Встановлено [Ю. О. Шилов. Джерела витоків української етнокультури. - К.: Аратта, 2002. - ІІ видання, с. 120-123; Ю. А. Шилов. Истоки славянской цивилизации. - К.: МАУП, 2004. - С. 299-306], що прототипом цієї фігури є барельєфне зображення Праматері з храму 23/VII малоазійського Чатал-Гуюка - яке вкрито копією початку літопису Кам'яної Могили й датується 6200+97 (+ 700-900 ?) р. до н. е. Ця дата підтверджується знаком сузір'я Близнят на "Берегині", які очолювали зодіак у 6680-4440 рр. до н. е. [Н. А. Чмыхов. Истоки язычества Руси. - К.: Лыбидь, 1990. - С. 232 та ін.]. Знаменуючи своїм започаткуванням виникнення (пра)індоєвропейської спільноти й створеної ними (найпершої в світі) держави Аратти, а отже й початок земної цивілізації, Праматір-Берегиня залишила яскравий слід у наступних культурах і пам'ятках: статуетки та ін. зображення Трипілля, Матір-Слава "Велесової книги" й т. п. фольклорні образи слов'ян, зображення й опис "змієногої Богині" скіфо-античних часів, "діва Обіда" (<пеласг.-грек. Опіс-'Захисниця') "Слова о полку і гореві Ігоря Святославлича" давніх русичів, сучасні писанки тощо… Отже "Берегиня" гідна стати гербом не тільки рідновірів українців і слов'ян загалом, а й загальнолюдської цивілізації.
Прапор рідновірів має відповідати як "Берегині" так і Трисуттю - він має бути "трикольор", трьохкольоровим. За ведичним каноном, викладеним на початку "Велесової книги", Праву-'Небеса' (Божественний світ) слід позначити жовтим, Яву-'Землю' (людський світ) - малиновим, Наву-'Води' (світ потойбічний) - блакитним. Перший і останній відображують "+" і "-", вони равновеликі на прапорі (але другий - внизу); між ними - вдвічі тонша від кожного, але "гаряча" за кольором смуга людського буття, його боремно-перехідного змісту… Герб - писанка з "Берегинею" - має перекривати середню смугу й сягати центрів двух інших.
Описані герб і прапор вже прийнято київською громадою рідновірів "Трійця"[Ю. О. Шилов. Цілитель. - К.: Аратта, 2003. - ІІ видання, фото 27]. Доцільно розповсюдити досвід.
Гімн слід взяти зі слов'янської Веди - мовою давнього оригіналу (що зберігає ще араттську специфіку, нагадуючи місцями санскрит) та в перекладі на сучасну мову кожного із слов'янських народів. Пропоную такий [Славянские Веды // Перевод и комментарий А. И. Асов. - М.: ФАИР-ПРЕСС, 2003. - С. 9-24. Пісня 11, скорочена]:

Потруди ся Злата Майка,
Ой Коляде нашъ Коляде!
Потруди ся, замочися,
Ой Коляде нашъ Коляде,
Да си роди млада Бога,
Ой Коляде нашъ Коляде,
Млада Бога-и-Коледа,
Ой Коляде нашъ Коляде!..
Сега си Бога родилъ,
Ой Коляде нашъ Коляде!
На лику му ясну сланце,
Ой Коляде нашъ Коляде,
Фъ рока му Златна Книга,
Ой Коляде нашъ Коляде,
Златна Книга нишенлие,
Ой Коляде нашъ Коляде!..
Вера хми фъ Златна Книга,
Ой Коляде нашъ Коляде!
Млада си Бога уверували,
Ой Коляде нашъ Коляде,
Чи си слелъ утъ небе ту,
Ой Коляде нашъ Коляде,
Утъ небе-ту на земе-та,
Ой Коляде нашъ Коляде,
Да утемне млади юнаци,
Ой Коляде нашъ Коляде,
Млади юнаци, малки моми,
Ой Коляде нашъ Коляде!..
Утъ тога му песня устанала,
Ой Коляде нашъ Коляде,
Та ся пее селу и фафъ града,
Ой Коледе нашъ Коледе,
Ой Коляде нашъ Коляде!


Конституцію, тобто 'основний закон' рідновірів-слов'ян слід скласти на основі "Велесової книги" ("Патріарсів" - як значиться вона, напевно, в списку рукописів із бібліотеки Анни, дочки Ярослава Мудрого [Книга Велеса // Пер. и комм. А. И. Асов. - СПб: Политехника, 1999]). Пропоную спиратися на тексти дощечок 1, 3, 7е-є, 8(2), 11, 12, 14, 16, 17б, 22, 23, 24в, 26, 29, 30, 31, 33, 36а, 37а, 38а [за виданнями: Велесова книга: духовний заповіт предків // Пер. і ком. Б. І. Яценко. - К.: Велес, 2004; Велесова Книга - Волховник // Уклад і ком. Г. С. Лозко. - Вінниця: Континент-Прим, 2004].

Національна ідея - ядро державотворчої частини культури.
Нація-'народ' (лат.) з 'народом'-етносом (грек.) хоч і споріднена (цивілізованістю-'державністю', зокрема), виростає із нього, - але то народ вже не общинного, а тоталітарного ладу. Нація змішана з різних народів-етносів, вона штучно скріплена кордонами, військами тощо. Історики визначають формування націй в період капіталістичної формації… Отже зародження протослов'янства в середовищі доєвразійців простежується з давнини у 21 тисячоліття (за "Влес-книгою", за книгою Б. О. Рибакова "Язычество древних славян" та ін.), етносу українців у загальнослов'янській спільноті - приблизно з 6200 р. до н. е. (за "Берегинею"), а українська нація сформувалася в період від Хмельниччини (з 1648 р.) до складання України в її сучасних кордонах (Злука УНР і ЗУНР у грудні 1919 - приєднання Криму в лютому 1954). Сучасна національна ідея українців (та й інших слов'ян), якщо вона якісна, має відображувати всі ці глибини. Національна ідея, що відповідає таким вимогам, викладена в монографіях Ю. О. Шилова "Джерела витоків української культури" (2002) та "Истоки славянской цивилизации" (2004); тези наведено в його ж книзі мемуарів "Край ушедших лет" (К.: Аратта, 2004. - С. 227-231), а формулу - в монографії "Праслов'янська Аратта" (К.: Аратта, 2003. - С. 51). Формула національної ідеї (за Шиловим): Підіймаючи святині України - посприяємо людству! Мудрість, братерство, наснага!

На заключення - про взаємозв'язок Православія та Неоправославія. Вище їх охарактеризовано як "весни" в розвитку слов'янства, індоєвропейства і людства. Природний розвиток цивілізації, як і років, іде по спіралі, пульсуючи й обертаючись при цьому. "Минулою весною", початком державності-'цивілізації' (лат.) була общинно-'комуністична' (фр.) Аратта, - "прийдешньою весною" стає, на тих же найкращих в світі чорноземах, Україна. Стає тому, що саме її Запорозька Січ стала прозвісником новітнього республіканського усторою (збереженого козаками-характерниками як заповіт Аратти-Арти-Арсанії 62(+ 6-10) ст. до н. е. - 11 ст. н. е.), а козацьке Звичаєве Право заклало основу (через "Конституцію" гетмана П.Орлика) новітнім конституціям Європи, Америки, Австралії та інших континентів. Це визнано навіть засновниками "історичного матеріалізму".
Попри розмаїття державних устроїв, національних ідей тощо, розвиток загальнолюдської цивілізації від її початку до ХХ ст. звівся до освоєння нею речовинних проявів матеріального світу. З ХХ ст., коли було розщеплено атом (найменшу частку речовини, за якою відкрилося безмежжя поля) розпочався новий виток спіралеподібного розвитку; сутність цього витка - освоєння польової основи матеріального світу. Ця ж основа, сягаючи ще часів тваринного (інстинктивного, згодом образно-інтуїтивного) передодня людства, шанувалася (як "божественна") засновниками Аратти; в наступних, класових державах "світ перевернувся й поляризувався" в бік шанування речовинних ("людських") приоритетів. Тепер повертається довгий період "нормального, гармонійного світу" - але вже не так релігійного відчуття Всесущого БОГА, а як наукового розуміння Всепроникаючого ПОЛЯ. В цьому корінна відміна минулої й прийдешньої "весен" цивілізаційної культури (яка й на новому витку продовжить освоєння Простору-й-Часу носіями Розуму планети Земля), її Православія та Неоправославія.
Коріна ж єдність тих та інших полягає в синкретичному, гармонійному стані культури (взаємозумовленості, злитності її релігійних, наукових, мистецьких, політичних, побутових та ін. проявів), - тоді як культура класових, тоталітарних формацій між ними перебуває в дискретному, поляризованому стані.
Окреслені вище положення висвітлюють найбільші недоліки сучасного рідновірства. Найбільша його вада - оберненість у минуле, спрямованість на реставрування світосприймання та світорозуміння "минулої весни". Її, безперечно, слід добре знати та шанувати; але жити нею, керуватися й рухатися далі - не можна, це шлях у небуття (до неіснуюих і невідтворимих вже біопсихічних засад, форм господарства, якостей побуту тощо). Найперспективніші із відомих нині напрямків Неоправославія-Неоязичництва окреслено К. Кастанедою (Твори в 12 кн. - К.: София, 1992-2001), Ю. О. Шиловим (Святині, с. 255-256; Цілитель) та ін.
Синкретизм - це речовинний, формальний, зовнішній вигляд Неоправославія. Внутрішнім, суттєвим, польовим наповненням його ж має стати Спасительство - оновлене не фанатизмом, а розумінням.
Спасительство - це інститут знаття протиріч. Аж до протріч речовинного-польового ("людського-божественного"), буття-небуття. Отже Спасительство - квінтесенція культури (див. вище); на ньому ("+") трималася влада жерців-правителів Аратти і всіх дототалітарних общин. На ньому ж буде триматися й влада тієї державності-цивілізації, яка зародилася в ХХ ст. Існуючий же протягом останніх двох тисячоліть релігійний культ Христа-Спасителя - то заформалізоване відлуння притаманної індоєвропейству традиції, що в умовах рабовласницької й наступних формацій перетворилася на свою протилежність ("-"). Яка, проте, досі відіграє позитивну роль у нейтралізації воістину смертоносного Старого Заповіту юдейсько-християнської Біблії-'Книги'. Сучасні прихильники Рідної Віри занадто поверхово знають Спасительство, надто однобічно й однозначно ототожнюють його з християнством (див. вище про хрещення Русі). І це заважає зробити їм рішучий крок від язичництва до православія і далі - до Неоправославія. Давно пора вже засвоїти викладене в книгах Дж. Фрезера "Золотая ветвь", Н. М. Велецької "Языческая символика славянских архаических ритуалов", Ю. О. Шилова "Начало начал" тощо, пошанувати зображення й останки дохристиянських Спасителів із Кам'яної Могили (Запоріжжя), кургана Чауш (Одищина), святилища Пожарної Балки (Полтавщина). Маємо також священні тексти (Білий Вершник "Велесової книги"), легенди (Богатир-першопредок Савур-могили), обряди (Колодія < Кола Дія, більш відомого як Маслениця - що не випадково, а за індоєвропейською традицією є тезкою Христа-'Помазаника'), етноісторичні втілення Спасителя (Іван Сірко, Семен Палій; Нестор Махно, Анатолій Єрмак).
Повертаючись до теми хрещення Русі - що започаткувало двовір'я, а потім його ж синтез у "православне християнство" - хочу наголосити роль жерців (брахманів, волхвів, укрів, характерників та ін.) у цьому процесі. Сучасні рідновіри воліють знати лише про супротив христианізації. Але ж історичні джерела вказують і на її підтримку з боку найбільш втаємничених жерців [О. Н. Трубачев. Indoarica в Северном Причерноморье. - М.: Наука, 1999. - С. 179-180]. Такі жерці, по-перше, розуміли соціально-політичну, державотворчу необхідність впровадження християнства (тобто оновлення існуючого, але заслаблого вже Спасительства), а по-друге, будучи провидцями - хіба могли вони йти проти того, що мало здійснитися? І вони пішли на таємну угоду з державною владою та її новітнім ідеологічним зосередженням - церквою; на угоду про співробітництво. Традиція цієї угоди простежується, на мій погляд, донині. До революційного скасування російського самодержавства традиція досить очевидно зосереджувалася в інституті церковного старчества. До нього входили старі монахи з "екстрасенсорними" (святими) здібностями; ці старці складали своєрідне віче, яке контролювало діяльність найвищої церковної адміністрації.
При належному рівні відбору й організованості, подібне Віче - при урядах сучасних слов'ян, європейців та індоєвропейців - можуть скласти неоправославні рідновіри. Час цього вимагає! Бо нині слов'яни й європейці вимирають, а індоєвропейська - корінна для всього людства - цивілізація зазнає зростаючого тиску семітської, китайської та ін. цивілізацій. Час підживити коріння!

Юрій Шилов,
кандидат історичних наук;
академік - Української Академії оригінальних ідей,
Православной Русской Академии, New York Academy of Sciences;
професор - ПРА і МАУП

Джерело: http://www.viche-info.com/index.php?option=com_content&task=view&id=82&Itemid=6
Категорія: Світогляд | Додав: Богудан (01.04.2006) | Автор: Юрій Шилов
Переглядів: 1927 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
П`ятниця, 18.08.2017, 15:44
Меню сайту
Категорії каталога
Світогляд [45]
Суспільство [39]
Влада [26]
Господарство [9]
Наука [29]
Події [28]
Творчість [11]
Розваги [0]
Офіційні папери [2]
Особи [22]
Промови [3]
Відгуки [9]
Форма входу
Логін:
Пароль:
Наше опитування
Чи подобається Вам наш сайт?
Всього відповідей: 196
Пошук
Друзі сайту
Рунный посох: официальный сайт фестиваля славянских искусств Славянская Библиотека: книги, статьи, языческая музыка разных стилей, клипы языческих музыкальных коллективов, видео, ссылки, юзербары, Вече. Славянский информационный каталог Общество Белые Традиции
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
"Віче" © 2017Хостинг від uCoz