Рідновірський інформаційно-аналітичний ресурс Головна Реєстрація Вхід
Головна » Статті » Світогляд

Шлях до Сакрального (уривок)
В XV-XVII ст. Європа пережила Ренесанс, «Відродження» в буквальному розуінні цього слова. Як зазначив Ернест Ренан, «люди глянули в обличчя Античности». Але, це відродження не було ані кроком назад, ані простим переживанням минулого; навпаки, воно стало початком нового духовного Шляху і нових пригод фаустівської душі — шляху переможного і тріумфального, оскільки вів він до пробудження.

Так і сьогоднішнє ново язичництво — не регресія, а вільний вибір свого майбутнього, більш природнього, гармонійного, могутнього; майбутнього, в якому заради нового творення проєктується та Вічність, з якої походимо всі ми.

Вважаючи що-небудь справді великим, ми розуміємо слова Хайдеггера: «у будь якій Величі криється щось набагато більш Велике». Бути язичником у наш час — значить, у першу чергу, вивчати одвічні індоєвропейські вірування та їх історію, теологію, космогонію, системи символів, міти, мітеми (ті складові, з яких складається сам міт).

Але не лише інтелектуальне знання — ще й знання духовне! Не саме епістемологічне пізнання — ще й пізнання інтуїтивне! Язичництво не є просте накопичення знань про культуру і традиції Європи — хоча, безумовно, нам так само необхідно глибоко розбиратися в них. Перш за все, язичництво передбачає проєкцію певних культурних цінностей на сучасних людей — тобто безпосередніх спадкоємців культури, що виростила нас. Це в свою чергу призводить до сприйняття історії людства як історії фундаментальної духовної Битви.

Відродження язичницьких традицій — справа складна. Вірування дохристиянської Європи значно багатші, ніж християнський монотеїзм, а за своїм духовним і телеологічним різноманіттям переважають його в декілька разів. А втім, зараз нас непокоїть не питання духовної переваги язичництва над християнством. Важливішим є те, що язичницькі боги звертаються безпосередньо до нас — своїх нащадків — і ми почерпнемо із символічного зіставлення Януса і Вести, з етичного аналізу легенди про Ореста, з космологічної концепції створення Всесвіту від тіла Іміра набагато більше, ніж з племених сказань про Йосифа або Ісаака.

Окрім самої язичницької мітології, велике значення для нас відіграє розуміння концепцій Божества і Сакрального як системи інтерпретації світу.

Як сказав Бернар-Анрі Леві, «заперечення бога вже розуміє під собою монотеїзм». На жаль, наша епоха — незважаючи на те, що церкви та синагоги поступово стають пустими — залишилася переважно юдо-християнською, зокрема в оцінці історичних подій і декларуванні базових цінностей. Бути язичником — не означає поклонятися Юпітеру або Вотану, оскільки в такому випадку по суті своїй це не буде нічим відрізнятись від поклоніння Яхве або Христу. Бути язичником — не означає зводити храми Аполлона або відроджувати культ Одіна. «Язичництво» означає духовний пошук того, що лежить за межами будь якої релігії; того, що відповідно до традиції веде до осягнення ментальних процесів, які породжують релігію; до осягнення внутрішнього всесвіту, який він відбиває, і тієї форми світоуявлення, яку він породжує.

Простіше кажучи, як висловився Ричард Нібур, боги знаходяться в центрі язичницької системи цінностей, а відповідні вірування є об»єктами цієї системи. нехай боги і вірування плинні, але сама система вічна.

Таким чином, язичництво не означає відмову від «духовности» або заперечення сакрального — навпаки, воно дає людині можливість вибрати та засвоїти иншу «духовність», иншу форму сакрального. На відміну від атеїзму або агностицизму, в основі язичництва лежить релігійний зв»язок між всесвітом і людиною, що, на наш погляд, значно глибше за систему юдо-християнського монотеїзму. Язичництво не профанізує світ, а навпаки, проголошує його сакральним в усіх його проявах. Саме це світовідчуття і робить язичника язичником. як помітив Жан Маркале, «прийняття трансцендентности починається з осягнення факту, що сакральність не обмежується одним тільки християнством. Європа стає язичницькою тільки в той момент, коли вона звертається до свого коріння, яке не має нічого спільного з юдо-християнством.»

«Духовність», «сакральність», «віра», «віра в бога», «релігія як система ідеології «, «релігія як соціальний інститут», «релігія як система» — всі ці поняття відмінні між собою і їхня взаємозаміна зовсім не обов»язкова. В деяких релігіях поняття «бог» взагалі немає (як, наприклад, у даосизмі чи буддизмі), а деякі вчення, навпаки, наголошують, що віра в Бога не означає віри в «індивідуального Бога». З иншого боку нам здається, що навряд чи коли-небудь настане такий момент, коли людство втратить віру або релігію. Віра в жодному випадку не є ілюзією або пригнічення раціональних функцій свідомості; просто одного лише «розуму»,»раціо», не достатньо для того, щоб повністю задовольнити духовні прагнення людства.

Шопенгауер писав: «людина — єдина з усіх істот, яка усвідомлює сам факт свого існування. Це усвідомлення, яке особливо виразно проступає перед обличчям смерти або знищення, і є джерело наших метафізичних потреб; иншими словами, людина є метафізичною твариною».

Потреба у сакральному — одна з фундаментальних потреб людини, нарівні з потребою у їжі або розмноженні (якщо хтось хоче подолати їх — що ж, тим краще для нього). За словами Еліаде, «переживання сакрального лежить в основі структури людської свідомості». Дійсно, людині необхідні віра або релігія (зазначимо, що для нас релігія не означає релігійної етики) — як такий собі ритуал, який дозволяє людині надати світові своєрідну «незмінність», «регулярність». В цьому смислі, нещодавнє виникнення атеїзму є ознакою загального занепаду, який проявляється перш за все у деструктуризації людської свідомості. (Цікаво, чи залишається людиною той, хто втратив можливість або бажання вірити?)

«Суспільство може існувати без бога, — пише Регі Дебрей, — але суспільство без релігії просто неможливе». І далі додає: «Держава, яка відмовляється від релігії, знаходиться на межі хаосу». Про те саме говорить Жорж Батай: «Релігія, в основі якої лежить пошук загубленої близькости до сакрального, по суті своїй є намагання чистої свідомості досягнути повної усвідомлености». Вже цього достатньо, щоб засудити західний лібералізм.

Було б надто багато чести для юдо-християнства, якби ми відмовились від усіх тих цінностей, на які ця релігія оголосила монополію. Навряд чи варто відкидати ідею бога або концепцію сакрального лише тому, що християнство проявило їх в такій збоченій формі. Так само, не варто відмовлятися від принципів аристократії лише тому, що свого часу буржуа опустили їх до рівня карикатури.

Зазначимо, що в дохристиянський період саме поняття «атеїзм» не мало жодного смислу. Амміан Марцеллін пише, що «деякі люди не вірять, що боги живуть на небесах», але додає далі, що вони, однак, «вірять у магію або силу зірок». Цікаво, що в Стародавньому Римі «атеїстами» стали називати самих християн — оскільки ті не виявляли жодної шани до статуй богів або культових місць «язичників».

В давнину «сакральне» не сприймалося як антипод «профанічного», навпаки, останнє було невід»ємною частиною першого. Не було ніякої потреби в «посередництві» між людиною і богом — суспільство виконувало цю роль саме по собі, а релігійні інститути були не більше ніж одним із аспектів, які забезпечували цей зв»язок.

Антонім латинського слова religio — дієслово negligere, «нехтувати». «Бути релігійним» означає « бути відповідальним». Відповідальність за свої вчинки передбачає свободу, тобто — наявність усвідомлюваного вибору того чи иншого вчинку, і в той же час — наявність духовного зв»язку між членами суспільства.

В свій час Леві зробив досить парадоксальний висновок: «монотеїзм не означає Сакральне або Духовне. Навпаки, монотеїзм — це заперечення духовности як феномену». Для нас це означає таке: усвідомлення світу як «Сакрального» є прояв безумовної поваги перед світом, в той час як монотеїзм, в буквальному смислі цього слова, є відмова від шани до світу на користь такого собі «Закону». Про те ж саме пише і Хайдеггер в своєму визначенні «сакрального» (das Heilige).

Таким чином, в нашому розумінні — протилежному до того, яке декларував Еммануель Левіна — Сакральне проявляє себе як певна глобальна містерія, що грунтується на близьких відносинах між світом і людиною, на противагу християнському поняттю «святості», що спирається на радикальне відсторонення від світу.

Язичництво сакралізує і підвищує світ, в той час як юдо-християнський монотеїзм «освячує» його, позбавляючи всіх «земних» чеснот.

переклад Ацетона,
спец. для Віча


Джерело: http://www.viche-info.com/index.php?option=com_content&task=view&id=32&Itemid=6
Категорія: Світогляд | Додав: Богудан (23.03.2006) | Автор: Ален де Бенуа
Переглядів: 885 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Понеділок, 23.10.2017, 20:14
Меню сайту
Категорії каталога
Світогляд [45]
Суспільство [39]
Влада [26]
Господарство [9]
Наука [29]
Події [28]
Творчість [11]
Розваги [0]
Офіційні папери [2]
Особи [22]
Промови [3]
Відгуки [9]
Форма входу
Логін:
Пароль:
Наше опитування
Чи подобається Вам наш сайт?
Всього відповідей: 196
Пошук
Друзі сайту
Рунный посох: официальный сайт фестиваля славянских искусств Славянская Библиотека: книги, статьи, языческая музыка разных стилей, клипы языческих музыкальных коллективов, видео, ссылки, юзербары, Вече. Славянский информационный каталог Общество Белые Традиции
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
"Віче" © 2017Хостинг від uCoz