1. Вступ.

Ось уже декілька десятиліть Біла цивілізація переживає процес, який називають по-різному: новий ренесанс, відродження рідної віри, антиглобалізм, неоязичництво тощо. В рамках Українського суспільства прийнято говорити про відродження рідної віри, рідного Богорозуміння. Силами нашого Товариства здійснено спробу дати визначення поняттю "віра" в кон-тексті означеного вище процесу. В ході роботи ми дійшли висновку про те, що питання слід ставити ширше - ми говоримо про відродження ведичного світогляду.

2. Поняття, складові світогляду.

Дати визначення поняттям, якими ми наразі оперуємо доцільно з точки зору способів ро-боти із знаннями.

Знання про людину, суспільство і природу становлять собою інформаційну основу, на якій будується спілкування (снагообмін) людини суспільства і природи між собою. У ході роботи із знаннями люди виробили такі основні способи поводженні із ними: збирання, систематизація, збереження, застосування, передача, а також отримання нових знань на основі раніше здобутих. Нагадаємо, знання, здобуті шляхом безпосереднього споглядання предмета дослі-дження називають емпіричними. Знання, здобуте внаслідок розмірковування, співставлення раніше здобутих емпіричних знань називають раціональним.

В описаний вище спосіб із знаннями працюють як окремо взята людина, так і суспільство в цілому. В окремої людини за збирання, систематизацію, збереження, застосування, передачу, створення нових знань відповідають спеціалізовані органи. Так само суспільство у своєму роз-виткові створює спеціалізовані суспільні установи (інститути), відповідальні за кожен з напрямків роботи зі знаннями. Не викликає сумніву, що така суспільна установа як наука відповідає у першу чергу за збирання знань, їхню систематизацію і збереження так би мовити "в книгах".

Призначенням філософії (віди) є пошук нових шляхів розвитку, розв'язання неузгодженостей розвитку, тобто утворення нового раціонального знання на основі раніше здобутого.
Логічно постає питання, що ж у суспільстві має відповідати за застосування, передачу знань і їхнє збереження "в умах". Не ризикуючи помилитися, скажемо, що у древньому суспільстві за цю важливу ділянку роботи із знаннями відповідав ЗВИЧАЙ, підмінений і дискредитований у подальшому релігією.

Об'єднує наведені вище поняття поняття СВІТОГЛЯДУ - синтезної системи, що складається з науки, віди (філософії) і звичаю. Метою світогляду є збирання, систематизація, збереження, застосування, передача знань, а також отримання нових знань на основі раніше здобутих. А в цілому - розвиток людини, суспільства і природи.

Таким чином ми ведемо мову про участь у справі відродження триєдності науки, віди і звичаю. Триєдність цю іменуємо ведичним світоглядом, тобто баченням світу, заснованим на знаннях (а не на уявленнях) про нього.

3. Наука.

Коротко зупинимося на науці як складовій світогляду. Прийнято говорити про такі способи пізнання: пізнання за допомогою досліду, пізнання за допомогою авторитету, пізнання за допомогою безпосереднього споглядання дійсності. Внаслідок виродження світогляду, занепаду людини як такої, офіційною наукою європейських народів у своєму розвиткові було відкинуто останній спосіб пізнання - безпосереднє споглядання дійсності. А люди Сходу додають - Божественної. До цієї області пізнання належить те, що прийнято називати прозрінням, одкро-венням, інтуїтивним знанням. До цієї ж сфери належить мистецтво, як функція самопізнання суспільства.

Із тим, щоб наведений спосіб пізнання не уживався для примітивного маніпулювання, він має дублюватися і перевірятися очевидними загальнодоступними пробірними способами. Вод-ночас, людське світорозуміння ніколи не зможе претендувати на універсальність без включення інтуїтивної, можна сказати ірраціональної складової пізнання.

Другий важливий напрямок розвитку науки як складової світогляду ми вбачаємо у поверненні науки до її природного призначення - бути підмурівком, базисом світоглядного триглава в цілому і звичаю - зокрема. З автономізованої (тобто такої, що працює сама на себе) одиниці наука має стати органічною складовою світогляду.

Третій важливий аспект розвитку науки, як складової світоглядної системи - науково-технічний прогрес. Ставлення до НТП в рамках нашого середовища перебуває у стані станов-лення. Спектр думок з цього приводу коливається від повного непомічання соціальних, економічних, екологічних проблем, пов'язаних із НТП до - закликів повної відмови від техніки і технології. На нашу думку слід виходити з того, що штучне (створене за участю людини) середовище (у тому числі - техніка) та технологія є домінуючими у сучасному людському світі і мають залишатися домінуючими у Раї на Землі, будівництво якого є завданням людства. При цьому, розвиток техніки і технології повинен гармонічно вписуватися в існуюче природне середовище, враховувати його закони, бути заснованим на законах природи. Відмова від розвитку штучного середовища - відмова від розвитку в принципі. Достатньо нагадати епітет Сварога - Небесний Коваль, тобто творець штучного по відношенню до "дотворчого" середовища.

4. Віда.

Коли Платон говорив, що державою мають управляти філософи, гадаю, він радше мав на увазі саме відуна (знаючу людину, спроможну вести), аніж філософа у сьогоднішньому жалю-гідному розумінні цього слова.

Будучи нерідко відірваною від науки, позбавленою розуміння мети свого існування су-часна філософія у кращому разі являє собою складнопідрядні розмірковування "ніпрощо", у гі-ршому - обслуговує ті чи інші корпоративні інтереси, формулюючи виправдовувальні концеп-ції для існування суспільної несправедливості, визиску людини людиною.

Як уже йшлося, на нашу думку, філософія (віда) має займатися тим, що на основі узагаль-неного знання про природу речей шукати шляхів розв'язання протиріч взаєморозвитку людини, суспільства і природи. Відтак - бути основою для розвитку звичаю.

5. Звичай

Зупинимося на звичаї. Як уже зазначалося, метою звичаю, як складової частини світогляду, є застосування, передача знань і їхнє збереження у суспільній свідомості. Тобто звичай становить собою вироблені на основі науки й віди загальні засади і правила снагообміну (спілкування) людини, суспільства і природи між собою. При цьому загальні засади такого спілкування називаємо заповідями, правила - обрядами. Заповіді є найменш мінливими у системі зви-чаю, обряди - змінюються у залежності від конкретної ситуації застосування тої чи іншої заповіді.

У якості прикладу наведемо застосування заповіді "Кожна Жінка має народити й виховати щонайменше трьох здорових дітей свого Народу і знати їхнього батька". Зовсім не випадково ця заповідь нічого не говорить про шлюб. Це тому, що шлюб - один з багатьох обрядів, застосовуваних на виконання даної заповіді. Тай сам шлюб, як нам відомо змінювався в ході історичного розвитку суспільства. Так, нам відомі поліандрія - шлюб-господарство однієї жінки і кількох чоловіків, полігінія - шлюб-господарство одного чоловіка і кількох жінок, патріархальний шлюб, в якому співіснує декілька шлюбів однієї жінки з одним чоловіком, але спільним для кількох шлюбів господарством керує один найстарший представник Роду, як правило чоловік, і врешті шлюб однієї жінки з одним чоловіком із відокремленим господарством. Без сумніву, найповніше вимогам вищенаведеної заповіді відповідає шлюб однієї жінки з одним чоловіком, вижити ж, виростити й виховати дітей у скрутних економічних умовах дозволяє об'єднання кількох споріднених за кров'ю сімей у рід і ведення спільного для цих сімей господарства. Та уявіть собі ситуацію, коли внаслідок війни чи пошесті народ спіткала загибель великої кількості чоловіків і так би мовити "на всіх не вистачає". Зраджувати дружинам з метою виконання заповіді? Ні, такий підхід є дією поза обрядом і тому спрямований на його руйнування. Із тим, щоб зняти загрозу вимирання роду і водночас не допустити перелюбу, наші Предки продумували велику кількість додаткових по відношенню до шлюбу обрядів, спрямованих на виконання заповіді "Кожен рід має бути продовжений", які враховували фізіологічні, духовні, соціальні, економічні аспекти. Слід наголосити, на тому, що наше розуміння обряду не обмежується традиційним підходом до нього як до певного обов'язково урочистого дійства. У нашому розумінні обряд - будьяка упорядкована, уряджена послідовність дій, спрямована на досягнення певної суспільнокорисної мети. Тому, нехай не дивує, те що до обрядів ми відносимо такі речі як технічне обслуговування чи загальнодержавну мобілізацію. Ми усвідомлюємо, що певні обряди є більш важливим, ніж інші, але дане твердження є справедливим лише по відношенню до конкретної ситуації. Так, приміром, природно, що для молодої пари значно важливішим є те як пройде освячення їхньої новонародженої дитини, чергове ТО їхнього авта. Однак, "з позиції вічності", з точки зору задач, які стоять перед людством, з точки зору Предківської заповіді "завдання люди-ни, усуваючи, долаючи неузгодженості власного розвитку, - збудувати рай на землі, засно-ваний на законі справедливості, стати помічником Божим у вічній творчості, вічному вдосконаленні й розширенні життя", ВСІ ОБРЯДИ Є РІВНОЗНАЧИМИМИ. Пам'ятаєте з думи "Про козака Голоту":

"Козак Голота добре козацький звичай знає -
Нагайкою турецькі стріли відбиває."

Бачите, автор думи звичаєм назвав відбивання стріл нагайкою. Не урочистість, не свято, а якесь відбивання стріл нагайкою... Та ось тільки це відбивання стріл для козака Голоти у той момент було святішим за всіх святих разом узятих.

Не претендуючи на істину в останній інстанції, пропонуємо вашій увазі таку класифікацію обрядів.

біологічної істоти:

збереження й розвиток здоров'я людини й природи і збереження та розвиток роду й народу;

суспільної істоти:

спілкування людей (мова, вечорниці, економіка тощо);

розвитку здатності людини до творчості (мистецтво, обрядовість правильного ми-слення й успішної діяльності тощо);

закріплення суспільного стану людини (вінчання, військова присяга тощо);

збереження та передачі знань і досвіду (духовний заповіт Родові, база даних то-що).

Обряди природи:

штучного живого і неживого середовища;

довкілля.

Обряди за ознакою повторюваності:

Циклічні, що повторюються періодично на певних засадах (Календар, технічне обслуговування тощо);

Разові, застосування яких пов'язане з (не)настанням певних обставин (уведення до Громади, мобілізація, представлення книги, реєстрація підприємства тощо).

"З висоти" викладених концепцій спробуємо дати визначення віри. Якщо говорити про ві-ру у суб'єктивному розумінні, то вірою є інтелектуально-емоційне ставлення людини до тої чи іншої (у нашому випадку - ціннісної) інформації, яке полягає у сприйнятті правдивості чи істинності цієї інформації з огляду на авторитет. Таким чином в основі віри лежить пізнання за допомогою авторитета (див. вище). Поняття авторитету тут уживається у широкому розумінні: це може бути як авторитет окремої людини (духовного провідника), авторитет попереднього позитивного досвіду тощо. Завданням віри, як суспільного інститута, є передача ціннісної інформації для більшості людей. Є очевидним, що більшість людей, що не займаються виробництвом духовних цінностей, спроможні сприймати ціннісні знання лише за допомогою авторитета. Водночас, таке пізнання є першою важливою сходинкою у дальшому духовному розвиткові особистості. В основі пізнання за допомогою авторитету (наслідування обряду) лежить психологічний механізм ототожнення з об'єктом пізнання, без якого неможлива взаємодія із цим об'єктом.

Підсумуємо. Віра - це спосіб застосування звичаю для більшості, коли відсутня необхідність чи можливість розкривати його змістовну - ведичну складову.

У зв'язку із поняттям віри вважаємо за необхідне висловити одну важливу, як на мене, думку. Невиробленим у нашому середовищі залишається підхід до способу подачі ціннісної інформації. Спектр ставлень: від закріплення тої чи іншої заповіді силою санкції (нерідко своєрідної анафеми) до несприйняття питання про цінність як узгоджений критерій діяльності. Наше розуміння полягає у тому, що закріплення заповіді за допомогою санкції (погана прикмета, прокляття тощо) є застарілим підходом. Людство давно виросло з пелюшок. Сучасний етап його розвитку потребує усвідомленого підходу до всього, у першу чергу - ціннісних критеріїв. Відтак, сучасна заповідь може подаватися виключно у вигляді рекомендації із пояс-ненням можливих негативних наслідків її невиконання (але не "тому що карається", а "тому, що шкідливо").

Насамкінець, в контексті подачі ціннісних знань за допомогою авторитета, варто застерегти провідників рідновірських громад і конфесій від надуживання посилань на "святість" заповіді. Духовний провідник, який говорить про незаперечність того чи іншого ціннісного критерію (який, безумовно є результатом його хай і талановитої, але власної творчості), з огляду на древність чи "потойбічні" джерела походження цього критерію сам себе наражає на ряд ускладнень. Головним є неможливість подальшого розвитку критерію (заповіді) у тому разі, коли він виявиться надто ситуативним, чи навпаки - не достатньо конкретним, чи - заснованим на хибному розумінні природи речей. Культ є одним з останніх етапів виродження світогляду і починати з нього недоцільно. З цієї точки зору також корисно говорити про рекомендаційний характер заповіді, навіть, якщо вона дійсно має "потойбічне" походження. Іще. В незнанні немає нічного стидного. Значно ганебнішим для духовного провідника є приховування незнання.