Рідновірський інформаційно-аналітичний ресурс Головна Реєстрація Вхід
Головна » Статті » Творчість

Життя “Буття”
Услухайся – в словах і ритмах цих неначе поклик душ, в Україні сущих. Якщо ти наділений ще й даром уяви, – тобі відкриються: круті яри історії; часом ані на що не схоже минуле життя людей, їх піт і кров, пролиті у двобоях, їх сльози й радість; задуманість мужів і матерів благання, відвага мандрівних, дівчат кохання, хто в любові вірний; і туга нації, що досі прагне волі... скрізь – поклик, поклик, поклик...

Володимир Данилейко
Україна. Київ. 2004 рік.

Це сказано музикантом про музику, яку виконує ансамбль „Буття”. Створений він 2000 року. Музиканти записують у фольклорних експедиціях ліричні та покличні пісні, колядки, щедрівки, весільні награвання, супровід до танців. Основа „Буття” – сім’я Бутів – батько Василь, донька Оксана та син Олег. Усі троє співають, окрім того, пан Василь грає на барабані, Олег – на скрипці, Оксана – на цимбалах та бубні. Крім співочої сім’ї, до ансамблю зараз входять Михайло Качалов (скрипка-втора, гітара), Ірина Абашина (друга скрипка, спів), Ярослава Чистякова (спів).

Здається, про автентичну музику українців родина Бутів знає все.

— З чого все почалося?

Оксана: Ще на другому курсі інституту почали записувати ансамбль «Володар», 1999 рік. Це молоді дівчата, які співали відкритими, незвичними для мене голосами. Потім якийсь період ми їздили з Олегом в експедиції, збирали фольклор, зокрема у селі Красне Коропського району, звідки почали разом співати.

Олег: Тоді ж був створений ансамбль «Буття». Найперший склад: я, батько і Валера Гладунець, якого я вчив співати. Майже у такому складі виступили на фестивалі «Світовид». Окремі номери співали удвох з Оксаною. Лише якісь ексклюзивні — робили на чотирьох. Перші результати цієї роботи були зафіксовані у нашому першому дискові із ліричними піснями. Потім до нас приєдналися Северин Данилейко і Дмитро Сидоров. Другий диск записали в такому складі разом з Оксаною. І паралельно грали в ансамблі «Надобридень». З часом шляхи наші розійшлися, ми вирішили робити власний інструментальний проект. Поштовхом до цього можна вважати цифрові експедиції, зокрема в Карпати, які організовувала творча агенція “Арт-екзистенція”. Мені видавали кошти, цифрову апаратуру, і, здійснюючи експедиційні записи для «Арт-екзистенції», я поступово накопичив інструментальний репертуар. Логічним завершенням цього накопичення була поява нинішнього складу ансамблю «Буття».

— Ви боялися виходити новим складом, адже невідомо, сприймуть-не сприймуть?

Олег: Для когось ця проблема існувала, для когось ні. Батько, наприклад, готовий грати завжди. Так само і я.

Батько: Справа в тому, що для нас випробувальним полігоном і концертним залом одночасно стали вулиці Києва, передовсім Андріївський узвіз, Хрещатик, навпроти Драматичного театру ім. Лесі Українки, на Арсенальній. Ми просто несли це мистецтво в народ. Не можна сказати, що ця музика не цікавить сучасну людину, сучасного українця, передусім нашу молодь студентського віку, і молодших. Часто виникали ситуації, коли йшли батьки з дитиною, а дитина нахиляла голову в наш бік і тупотіла ногами, аби батьки не тягнули її за собою, хотіла нас слухати. Дуже приємно буває, коли йдуть молоді зовсім дівчатка і танцюють під нашу музику. Якось навіть проїжджали хлопці і танцювали на велосипедах.

Олег: Наші виступи я не вважаю зароблянням грошей, це просвітницька діяльність. Кожну суботу і неділю ми приходимо на Андріївський узвіз, іноді нас уже чекають, навіть є фани. Це вже п’ять років. Справді, було багато різних історій. Біля Політехнічного в переході до трамваїв підходять троє хлопців, видно, що пива випили, «Мурку» давай, кажуть. Спробували делікатно пояснити, що ми граємо дещо зовсім протилежне, і почали співати. У нас така схема виробилася роками, 1-1-1: один твір граємо, один — музика з приспівками, один вокальний. Стоять хлопці 10 хв., 15, уже двоє смикають того, що «Мурку» хотів, а він тримає великий палець догори, «во, хлопці». А то ще у Хрещатицькій трубі підійшов до нас панк з великим помаранчевим їжаком на голові. З довгою і товстою сопілкою. Спочатку стояв, мабуть, півгодини, потім сів, проходять його знайомі, вітаються, видно, що він тут своя людина. Так просидів, мабуть, години три.

— Як створювалися ваші альбоми?
Оксана: Перший диск — це переважно ліричні пісні (чоловіче тріо) і називається він «Ой розкопаю я гору та посію я рожу…» (2001). Це одна з перших пісень, яка звучить на диску, тобто рядки з неї.

Батько: Другий диск називається «Поклонімося» (2002). Це збірка наших найархаїчніших колядок і щедрівок. Вона тричастинна. Спочатку Оксана написала вступ, ніби йдуть колядники. Дзвонять, стукають, їм відчиняють. Вони колядують на господаря, на господиню, на дітей, на хлопця, на дівчину. Потім їх садовлять за стіл, де вони можуть заспівати кілька ліричних пісень. А коли прощаються, співають декілька колядок і останньою — «Поклонімося цьому сударю». Це варіант «Многих літ», тобто колядка, що закінчується «многими літами». В цьому альбомі зібрані найстародавніші наші колядки й щедрівки дохристиянського періоду. Християнських колядок тут немає, бо це дуже різні жанри. Інша фактура. Вони і по мелодиці інші, і це вже XVIII-XIX сторіччя, таке триголосся чи чотириголосся, поділене на сопрано-альт-тенор-бас. Тобто це вже академічна музика, що створена академічними композиторами. Переважно всі християнські колядки мають автора.
Давні колядки співаються відкритим тембром у гетерофонному стилі, коли всі співаки відтворюють одну мелодія з незначними імпровізованими розгалуженнями. Є також колядки бурдонового типу: гурт тягне один тон, на який накладається мелодія верхнього голосу, що її співає тільки одна людина. Незважаючи на свою зовнішню простоту, ці жанри дуже цікаві. Мають надзвичайний енергетичний потенціал.

— Розкажіть детальніше про ваші експедиції.

Оксана: Фольклорна експедиція буває піша, коли ви заходите у 4-5 сіл (це 3-4 дні), і питаєте, записуєте якісь пісні. І є байдаркова експедиція. По річці на байдарках спускається не менше 8-12 людей, розходяться по селах по двоє, по троє. Збирають бабів, щоб співали, й записують. Внаслідок такої байдаркової експедиції відбувається дослідження не лише певної традиції, але й регіону. Поки ви пливете по певному регіону, відбувається стале накопичення сюжетів, певних колядок, мелотипів.

— Можна прослідкувати, як розвивається сюжетика і мелодика регіонально?

Оксана: Як тільки ви на межі, там є і ті колядки, що в цьому регіоні, і ті, які в наступному. Ця межа може бути одне село, а може взагалі різко змінюватись. Внаслідок таких цілісних досліджень в одному селі можна знайти дуже стару бабу, скажімо, 1910 року, яка вже не може співати, але, як магнітофон, пам’ятає всі слова і наговорює їх на запис. А в іншому селі знаходимо співачок, які можуть знати 1,2,3 куплети або короткий сюжет. Такою може бути реставрація.
Стосовно музики, з одного боку, цікава ситуація, а з іншого — дуже плачевна. Музикантів залишилось дуже мало, і вони переважно грають на гармошці, мандоліні, тобто тих інструментах, які з’явилися в радянський період, в повоєнний час. Тут реставрація може бути глибинніша, наприклад, як із села Веселівка, де ми зустріли Петра Яковича Плескача, унікального діда, який грав у родинному ансамблі і зіграв нам партії всіх ансамблевих інструментів крім ударного. Склад: скрипка, скрипка-повторка (як він говорив) — це скрипка, яка грала акомпанемент, бас (народний інструмент, схожий на віолончель, але менший за розмірами, на якому грали функційний бас) і бубон. В західних регіонах його називають решіткою, це звичайний барабанчик з брязкальцями, одномембранний. На ньому грали обов’язково колотушкою, яку робили з груші, яблуні або дуба, твердих порід дерев. Реставрація полягала в тому, що записували послідовно всі партії від одного діда, а потім зводили у ціле. Власне, в нашому останньому диску є три твори, записані від цього діда: бурим, згур і полька-горка. А для того, щоб здійснити запис першої скрипки з повторкою, довелося везти діда Плескача за сорок кілометрів в інше село, до іншого діда. Уявіть собі фанатизм цієї людини, якій на той час було 77 років, інвалід 3 групи, і погодилася їхати кудись на попутках з чужими людьми. Наскільки потрібно усвідомлювати важливість діла, що ми робимо, щоб піти на такі жертви!

— Маєте ще три диски, яка їх специфіка?
 
Олег: Наступний проект у нас був із «Надобриднем». У нього давня історія. Це збірник кращих творів, частину яких було записано давно для фондів державного радіо. Ті записи ми тоді з широкої плівки одцифрували, і вони лежали рік, два, три. 2002 року відбувся перший (2002), а потім другий (2004) фестиваль «Київська Русь», організований мистецькою агенцією «Арт-екзистенція». Чим цікавий був цей фестиваль, що одночасно із виступами робився і запис. Після фестивалю було видано диск з найкращими виступами. А поза концертом ще робилися записи автентичних колективів, які були привезені з сіл. Після перншого фестивалю (2002) вирішили окремо записати «Надобридень». Як для «Надобридня» це був дуже дивний склад. На барабанах грав наш батько, Оксана грала на цимбалах, я грав на скрипці, другій скрипці і на басі (в залежності від твору). Це був дуже експериментальний склад. І я тепер розумію, що то була переходова модель між «Надобриднем» і «Буттям». Але потім той запис теж на рік чи півтора забули. Не було коштів, щоб його зводить. Ми почали самі писати. Записали два своїх диски, і аж потім цей. Він містить 32 інструментальних треки, 70 хвилин звучання. Це ексклюзив, який ансамбль «Надобридень» не має до сьогодні. Я вважаю його передусім здобутком ансамблю «Буття». Власне, ми його витворили. Це був дуже кривавий і експериментальний проект.
Батько: А ось робота над наступним диском була дуже піднесеною за духом. Це був спільний проект «Буття» із сім’єю Данилейків. Це велика сім'я, там шестеро дітей, і всі співають. Вони накопичили власний репертуар, який протягом років збирав Володимир Григорович (батько). Робив записи по селах, багато знав цих пісень від бабусі Марусі, як вони говорили, від свого батька Григорія Данилейка. Хотіли зробити проект із співом Данилейків і підключенням «Буття». Писався цей диск у нас вдома, порівняно швидко, за три чи чотири місяці. В кінцевому варіанті він називається «Мелодії душ». Це покличні пісні, поклик душі. Переважно це чоловічий спів братів Данилейків з подібними голосами, подібними тембрами. Часто доводилося писати пісні так, щоб не заважати цьому сімейному звучанню. Деякі пісні записані ширшим складом разом з нами. Деякі — соло Володимира Григоровича. Переважно це патріотичні народні пісні, але спеціально підбиралися такі, які маловідомі сучасному слухачеві. І так вийшло, що ці пісні і цей диск були записані за півроку до революції.

Оксана: Щодо останнього диску «Життя Буття», спочатку це був інструментальний проект. Хотілося зробити на противагу диску «Надобридень» інструментальний варіант «Буття». Але ми стикнулися з тими труднощами, що інструментальна музика пишеться дуже повільно. Дуже маленькі твори, хвилина. Для того, щоб записати цю хвилину, витрачається інколи цілий тиждень. Пісні, наприклад, можна монтувати. Інструментальна музика переважно не монтується. Її треба писати від початку до кінця. Ще й енергетично дуже важко писати швидку музику. Як виявилося, на концерті ми граємо десь на 20 % швидше, ніж у записі. Дуже важко зібратися. Треба подати, а куди подати, нікого немає, замкнутий простір. З піснями простіше. Пісня — це медитація, можна сказати. Інструментальна музика не існувала сама по собі в народному побуті. Під неї танцювали, співали. Це було шоу. Або музика для слухання, орієнтована на слухача. Це була завжди інсталяція в якусь подію, у весілля, у вечорниці... Тут же дещо штучна ситуація: коли ми записуємо інструментальну музику, то це ніби щось самодостатнє, але насправді це не так.

— Ви приймали участь у багатьох фестивалях. Розкажіть про них.
 
Оксана: Це фестивалі «Світовид» (2000), «Київська Русь» (2002, 2004) та «Країна мрій» (2004, 2005), «Skamba skamba kanklai» (2005), «Wiliandi» (2005), «Шешори» (2005).
Крім того, ми приймали участь у Євробаченні, відкривали на Трухановому острові перший день і закривали останній. Там біля наметового містечка був майданчик, де виступали і народні гурти, і сучасні рокові і поп-колективи. Батько: А після цього ми поїхали до Вільнюса. Там був фестиваль «Скамба, скамба канклай». Він має вже 30 років історії. В Литві фольклорний рух розвинутий значно більше , ніж у нас. Там абсолютно нормальним є, коли молоді люди беруть пиво, сідають на траву і слухають народну музику. А потім танцюють. Там розвинута танцювальна традиція. У них прості танці, але дуже захопливі.
Перші дні ми виступали в Каунасі і Йонаві, а кінець перебування — у Вільнюсі. У старому приміщенні мерії і в новому. В костьолі. У парку. Нас сприймали гарно. Виявилось, що українські танці дуже подібні до литовських, їх швидко сприймали як свої.
З Литви Оксана привезла багато танців. Не лише литовських. Литовці не диференціюють їх, на відміну від українців, на наші й не наші, танцюють, наприклад, українські «Гречаники», «Ойру». Щоправда, гопак до них не добрався, мабуть, занадто темпераментний. Але в них є дві позитивні риси. Перша — що вони те все вважають своїм, зберігають і примножують. Друга — у них багато фестивалів, взагалі потужний фольклорний рух. У Вільнюсі (це 400 тис. населення, фактично Оболонь) у фестивалі брало участь 20 тільки місцевих колективів. Багато людей просто приходили в національному одязі, танцювали.

— У яких ще країна ви виступали? Як вас там сприймали?

Олег: Ми передусім українці і мусимо тут робити свою справу. Проте я двічі був у Польщі, один раз у Швейцарії. Мушу сказати, що найкраще нас сприймають прибалти. Відчувається щось споріднене. Вони дуже люблять наші пісні. В Європі нас знають значно менше, дехто взагалі не знає, що таке Україна. Я завжди перевіряю людей грою на вулиці. Що я помітив, у Європі пісні не сприймаються, а інструментальна музика навпаки. В Польщі теж краще сприймають музику, але пісні їм цікаві також, адже у них такого немає. Там одноголосні народні пісні, а коли приїжджають українці і співають багатоголосся, вони дивуються. В різних країнах по-різному.

— Які ще є подібні гурти?

Батько: Патріарх автентичного напряму ансамбль «Древо» Єфремова, заснований 1979 року, розквіт припав на початок 90-х рр. Зараз вони зробили собі ім’я, їх часто запрошують і за кордон, тому вони не мають часу зібратися з нами разом. Майже кожна особистість з цього ансамблю створила власний ансамбль. Ганна Коропниченко створила «Отаву» і вийшла зі складу «Древа», Ірина Клименко — «Володар», яким зараз керує одна з її учениць, оскільки вона нині керує ансамблем «Гуртоправці» (від «керування гуртами»). Зараз там не лише керівники гуртів, наприклад, колишній учасник «Буття» Северин. Існує ще ансамбль «Божичі» (Ілько Фетисов). Це київські ансамблі. Є «Гуляй-город» з Кіровограду. У них пісні лише їхнього регіону. Керівники цього гурту від’єдналися і створили «Гуляй-поле». В Харкові першим був ансамбль «Моравський шлях», від них від’єднався «Радослав», який на другій «Червоній руті» здобув Гран-прі. По Україні подібних ансамблів вже трохи є, але ми спілкуємося переважно з київськими.


Розмовляла Леся Лисенко

Джерело: “Молодь України” № 13, № 6-12 квітня 2006 року.


Джерело: http://www.viche-info.com/index.php?option=com_content&task=view&id=106&Itemid=12
Категорія: Творчість | Додав: Богудан (18.04.2006) | Автор: Леся Лисенко
Переглядів: 1403 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Субота, 21.10.2017, 04:15
Меню сайту
Категорії каталога
Світогляд [45]
Суспільство [39]
Влада [26]
Господарство [9]
Наука [29]
Події [28]
Творчість [11]
Розваги [0]
Офіційні папери [2]
Особи [22]
Промови [3]
Відгуки [9]
Форма входу
Логін:
Пароль:
Наше опитування
Чи подобається Вам наш сайт?
Всього відповідей: 196
Пошук
Друзі сайту
Рунный посох: официальный сайт фестиваля славянских искусств Славянская Библиотека: книги, статьи, языческая музыка разных стилей, клипы языческих музыкальных коллективов, видео, ссылки, юзербары, Вече. Славянский информационный каталог Общество Белые Традиции
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
"Віче" © 2017Хостинг від uCoz