Цими днями став мимовільним свідком вуличної перепалки двох молодих людей, яка завершилася прецікавим висловлюванням юнки, котра сказала приблизно так: «Залиште мене в спокої і … не кидайте мене саму». Можна би, звісно, списати вислів на незбагненну жіночу логіку, та чомусь здається, що в ньому є щось кардинальне, таке що найкраще характеризує наше сьогодення. Адже парадокс Ортеги-і-Гасетта: бути самотнім у натовпі – давно вже став фатальною реальністю. Якщо говорити на рівні принципів: суспільство стало масовим, втративши при цьому сенс свого існування як цілості. Йдеться про серйозне зниження порогу виживання та про втрату деяких із законів системи: наприклад спеціалізації та кооперації. І навпаки – у розпорошеному масовому суспільстві окрема людина втратила чесноти, які були потрібні для її соціалізації. Це і сором, і помірність, і жертовність, обов’язковість та масу інших важливих та дрібних. Людина, що не озирається на інших, не бачить у них істоту, чия вартість співмірна із власною та гідна захисту ціною власної жертви, по суті виходить у ранг надлюдини. Але не ніцшеанської Надлюдини, для якої Свобода – це Слава (бути першим серед людей) та Гіпервідповідальність (місія ощасливлення всього людства), а надлюдини вітця сучасного сатанізму Ш. ла Вея, для якої Свобода – можливість принести в жертву всіх, заради спасіння одного – Себе любимого. Таким є наш «масовий» сучасник, який втратив те, що у Велесовій книзі означено принципом: долішнє відповідає Горнєму, а внутрішнє – зовнішньому.
Примітивність внутрішнього життя з одного боку породжує боязнь тишини та спокою, роздумів та споглядання, залишитися на самоті. Звідси максимальна заповненість часопроведення зовнішнім – шумами (музика), теревенями ні про що, комп’ютерними іграми в дитинстві (ще діє заборона батьків), та алкоголем, наркотиками, тваринними інстинктами самовираження через секс, бійку, агресію загалом. Але з іншого боку примітивність внутрішнього життя виключає ідеалізм – духовний стержень в людині, все те, що ми і звемо власне людським. Життя «тут і зараз» означає втрату ґрунтовного людського принципу Надії; черствість та уникання проблем, які не стосуються безпосередньо «нашої дупи» (дяка янкі) означає втрату принципу Жертовності, Співпереживання, Співучасті в колективі (зграї, племені, популяції/етносі); невизнання авторитету, небажання вчитися, по-суті, перекреслює накопичений тисячею поколінь досвід та прирікає людиноподібну істоту до опертя суто на власний нікчемний досвід. А він не тягне навіть на повноцінне відкриття базових інстинктів, не кажучи вже про правила суспільного співжиття. А це означає деградацію особистості. Ми давно перестали брати для ілюстрації приклади з літератури (невід’ємна складова естетизації людини), адже українська юнь знає лише одного Шевченка – Андрія. Та ми уже віднедавна є свідками непо-одиноких випадків незнання молодими людьми базових фізичних законів: у Дніпропетровську хлопчаки, полюючи за металом, зрізали болгаркою колони що тримали стелю будинку, яка їх і поховала. Більше того – наочно бачимо притуплення у значної частини суспільства базових інстинктів – самозбереження та продовження роду. Прикладів безліч – від груп латентних са-могубців, які біжать перед поїздом, чи лягають під нього, у тунелі, байкерів, які на великих швидкостях гасають протилежною смугою руху, і до небезпечного відмирання парної сім′ї та традиційної опіки над дітьми. Автор сам знає вельми багату родину, в якій татусь сказав мату-сі: «Ти дітей народила, ти ними і займайся». А матуся ця класична «жінка бізнесмена» – ко-лишня модель із п’яти-сентиметровими нігтями і все таке. Наслідок – діти повністю на няньці, а батьки відкупаються подарунками. Цікаво, якою буде їхня думка коли дорослі діти відвезуть їх до елітного будинку престарілих.
І найголовніше – сучасник, живучи від проблеми до проблеми, від небезпеки до небез-пеки, від вихідних до вихідних, заперечує тим самим принцип стратегічного мислення, яке властиве тільки людині. Адже вище мислення абстрактне, а нашого сучасника заганяють у глухий кут запитання що таке честь, совість, Боги. Таким чином свідчимо, що Калі-юга, як епоха найбільшої примітивізації і виродження людини, справді має місце. Незважаючи на ве-льми високий рівень технічної науки. Людина сучасна все рівно є примітивним споживачем – як троглодит крейдового періоду. Властиво це і є визначена Ортегою-і-Гасеттом «масова лю-дина». Колись вона була закута становим суспільством в межах своєї Варни. Тепер вона ви-йшла у світ, заполонила його, та користуючись зі своєї масовості, перевернула становість. За-мість крутити волам хвости, вона засідає у Верховній Раді, складає сценарії для телевізійних «шоу», за всякої можливості намагається інфікувати здорову людність своїм деградованим мистецтвом, світоглядом, маскультурою.
Постає питання – як загнати цю Homo prymitivus знову в межі її Варни, відлучити від керування суспільством, від контролю над інформаційними джерелами, розробки та нав’яз-уванню суспільству їхньої примітивної ідеології.
А це можливе лише за умови постання традиційної еліти, яка мусить протиставити: анархії та непослуху (доблесть раба – за Ніцше) масової людини – прагнення до порядку, по-слуху та ієрархічності людей обраних; егоїстичному матеріалізму, бидляцькому хамству масо-вої людини – чітку та довершену систему традиційних цінностей та витончену шляхетність стилю елітних варн; гендлярському пануванню вкрадених грошей маємо протиставити чесну працю «на своєму місці», торгівлі – виробництво, суспільному розпорошенню – національний корпоративізм (за Дж. Джентілє), а по-можливості і солідаризм. Тільки так можна переламати ситуацію пожирання нашого деградованого суспільства чорною зажерливою Калі. Та кожному думаючому зрозуміло, що досягти повернення до Традиції в наших умовах неможливо. То з чого ж починати? Зрозуміло з чого – із рідновірського середовища.
І це зовсім не таке просте завдання, як може видатися на перший погляд. Рідновірське середовище неоднорідне, часто зі світоглядом, побудованим на протилежних судженнях, із закамуфльованим космополітизмом, матеріалізмом та іншими вбивчими для популяції україн-ців цінностями. І рано чи пізно нам прийдеться від цього відмовлятися, бо ж ми віримо, що ще за нашого життя постане більш-менш спільний для всіх українських рідновірів світогляд. І, я розумію, що накличу на себе гнів однієї із сторін, але найкращим прикладом матеріалізму є: «Дажбог – це енергія, гравітація, і т.д.». Так, із позицій фізики це заперечити неможливо. Але ж панове, коли ви озираєтеся за стрункими ніжками чарівної дівчини, ви ж не кажете: «Який симпатичний набір молекул пройшов» - хоча з позицій фізики це би було дуже правильно. Бо ви бачите щось більше – цілість, добротну роботу наших Богів, які колись дуже давно витво-рили нашу досконалу популяцію. Так і тут. Рідні Боги включають у себе фізичні, природні за-кони, але вони є щось вище за них. ОЛтут і постає наша давня проблема нерозуміння, проти-ставлення, а подекуди і заперечення Віри або Віди. Про них і поговоримо насамперед.
ІІ. Отож, якщо у рідновірському середовищі всі визнають Віду – знання/досвід, то поняття Віри в декого викликає спротив. З її захисту і почнемо. Бо твердо переконані, що ці два скла-дових проявів Богів повинній йти поруч, взаємодоповнюючи одне одного. Коли говорити в контексті, то випячування Віди не несе якогось особливого негативу, ба більше – саме за нею має бути першість. Для прикладу – в основі іншої арійської духовної системи – Буддизмі – та-кож є місце тільки для знання та досвіду. Іншими словами – Буддизм – є не шляхом до Бога, а власне шляхом Бога – людина, набуваючи знань та досвіду, вдосконалюється і зрештою стає Богом. В котрійсь із наступних інкарнацій. Можливо саме це і мають на увазі заперечувачі Ві-ри. Але в Буддизмі цей шлях, говорячи туристичною термінологією, дуже добре маркований. В ньому визначено настільки щільне коло заборон, приписів та рекомендацій, що збочити з нього фактично неможливо. Треба тільки бачити перед собою на овиді чіткий напис: «Ти - Бог», і, мов віслюк за морквою, йти вперед.
Інша справа у нас – де втрачено, або свідомо знищено майже всі моральні імперативи та чесноти, які би мали бути дороговказами звичайній людині НА КОЖЕН ДЕНЬ. По-суті, якщо не говорити обтічно, наш біоматеріал (на жаль, влучний вислів Тимошенко) є наскрізь матеріалістичний за світоглядом. І якщо його спрямовувати суто на Віду – то духовності йому не придасться – ми виховаємо чандалів (недоторканих).
Так, коли говорити по суті, то в основі всього сущого є Віда, навіть скажу грубо - фізи-ка. Також можна сперечатися, що є першим – природа чи Боги (дехто вважає, що вони тільки важелі чи кнопки (ми кажемо – ключі), які контролюють природу, вмикаючи ту чи іншу дію, середовище, явище чи реальність). Але одне є чітко зрозумілим – в Богах є тільки те, що є і в Природі, і навпаки – в Богах немає нічого такого, що суперечило б Природі. І Віда, як розу-міння законів речовинного буття є конче потрібною. Але це не означає, що місця для Віри не залишилося.
Так, ми відаємо, які сили впливають на масивну бурульку, яка звисає з даху. Але ми, славлячи Богів, просимо, щоб вони не дали так, щоб гравітація Землі пересилила силу міцності зчеплення кристалічної побудови молекул води, що надасть бурульці кінетичного прискорен-ня саме в той момент, коли наше тім’я перебуватиме на перпендикулярній прямій, опущеній з рухомого центру бурульки до умовно прямої, прокладеної на короткому відрізку земної пове-рхні. Ху-у-у. Кажучи без фізики, ми, рідновіри, виходячи за поріг, проказуємо обережний (від: оберіг) славень. Він має дати нам захист від Богів проти такого неприємного збігу фізичних законів, як падіння нам на голову бурульки.
Говорячи в принципі, ми, лягаючи спати, знаємо дуже багато про завтрашній день – що це буде скажімо середа, що падатиме сніг, якщо це зима, що вода, утворена від танення снігу, яке в свою чергу викликане температурою вищою за 0 градусів по Цельсію, призведе до хлю-павки. Але ми не знаємо найголовнішого – який саме це буде день для нас, яку дію, явище чи реальність заготували для нас Боги на завтра. Бо навіть людям, які БАЧАТЬ, не відкривається їхня власна доля, бо життя перетворилося би на муку. Тому ми віримо, що Боги нам посприя-ють цього дня, і наступного, і тих, що будуть за ними. Так поєднується Віра та Віда. І лише в цьому поєднання є наш Шлях. Бо, скажімо відкидання Віди призводить до не менш негатив-них наслідків. На наш погляд, саме це і мало місце напередодні прийняття християнства, саме нехтування Відою і стало причиною такого легкого та безслівного падіння нашої Традиції. Люди розучилися бачити силу наших Богів у собі. У власних духовних практиках і станах ста-ли покладатися суто на кумирів, які ніколи не були Богами, а тільки ключами для зв’язку з ними. І поки люди самі відкривали ці ключі, доти Традиція була сильною, а як тільки стали покладатися суто на Віру, перестали вдосконалюватися та витратили зв'язок із Богами. І стали покладені суто на Віру – і програли християнству. Це чудовий урок.
