… Вот и все… Касаюсь борта И в расширенных зрачках отражен Весь мой долгй путь до цели, Той, которая в прицеле - Мне взрываться за других есть резон.
Есть резон своим полетом Вынуть душу из кого-то И в кого-то свою душу вложить. Есть резон дойти до цели, Той, которая в прицеле, Да потому, что остальным надо жить…
Александр Розенбаум “Камикадзе”
Как ветра осенние Жали, не жалели рожь, А тебя посеяли, чтоб ты пригодился, Ведь совсем не важно, от чего помрешь, На много ведь важнее, для чего родился.
Александр Башлачев
Я сегодня до зари Встану, По весеннему пройду Полю. Что-то с памятью моей Стало - Все, что было не со мной - Помню.
Хорошая песня.
11 вересня 2001 року. Дата, яка багато змінила і, безумовно, іще змінить у світовому порядку, який після розвалу Радянського Союзу здавався для багатьох наново організованим, сталим, незмінним. Але крім того ця дата покликана багато змінити в умах людей. Нажаль більшість з нас починає хотіти щось зрозуміти тільки тоді, коли гримне, а не тоді коли синоптики прогнозують бурю. Одна цитата. “…по жестокой иронии истории, 11 сентября к США был всего лишь применен стандарт ведения войны, которому амерканские военные следовали последние 60 лет - для победы над противником надо интенсивно бомбить его гражданские объекты и мирное население. Примеры всем известны - Дрезден и Лейпциг, Хиросима и Нагасаки, Вьетнам, Ирак, Югославия. Таким образом американцы сами способствовали формированию у остального мира представления о принципиальной допустимости такого рода действий. При этом нивно полагая, что для них это допустимо, а для других - нет. А оказалось, что брокеры Morgan Stenly и клерки Пентагона имеют не больше права на жизнь, чем жители вьетнамских деревень или пассажиры югославских поездов.” “Деловая столица” №20, 17 сентября 2001 года.” З приводу того, що відбулося п’ять років тому написано, сказано багато розумного і правильного. І про те, що народ несе солідарну відповідальність зі своїм урядом, тобто, якщо американці не повалили свій уряд після бомбардування Іраку і Югославії, якщо спокійно сприймають неоколоніальний визиск країн третього світу, то їх самих, а не американський уряд треба притягти до відповідальності. І про те, що ніхто так і не навів світові доказів причетності руху Талібан до цих вибухів. І про те, що Усама Бен Ладен сам є продуктом американської політики в Афганістані. І про самовідданість людей, готових піти на смерть заради ідеї. Використаємо подію п’ятирічної давнини як привід подумати над смислом цієї самопожертви.
“Я вірю, що Дажбог - життя, готове померти, щоб жити!” - так проголошують свій символ віри віруючи РУНВіри, однієї з гілок відроджуваного нині Предківського Світогляду. Але чим це розуміння відрізняється від безглуздої самопожертви, христосівщини, мазохізму? “Йшли діди на муки - підуть і правнуки” - такий “символ віри” у “націоналістів”… А ми думаємо, чого живемо погано - виявляється - нашою метою є самопожертва а не нормальне, справедливе життя, глибоко закладена, протягом тисячоліття навіювана самопожертва… Мені заперечать - в усі часи кращі люди йшли на війну, ризикували здоров’ям і життям… А ось тут само собою проситься слово ЗАРАДИ?! Заради ПЕРЕМОГИ, заради кращого життя нащадків, заради ЖИТТЯ! Зверніть увагу, що християнська постановка питання не передбачає такого слова, не передбачає мети страждань, бо в християнстві ці страждання і є метою. На жаль під цю установку потрапив, хочеться сподіватися, несвідомо, Володимир Степанович Пилат - великий подвижник відродження Рідних Бойових мистецтв, Верховний вчитель Бойового Гопака. У своїй книзі “Бойовий Гопак” він так наставляє своїх учнів: “твоєю метою є віддати набуте тіло на вівтар священної боротьби за свій народ”. Якщо вдуматися формулювання жахливе і не тільки тому, що зовсім не обов’язково кожному ставати камікадзе, а головним чином тому, що у цьому символі віри немає слова ПЕРЕМОГТИ. Тобто і тут смерть і, певна річ, страждання є метою, а не одним із способів, далеко не єдиним, досягнення мети - ПЕРЕМОГИ. Різниця суттєва. Один з не багатьох дійсно талановитих голлівудських режисерів Мел Гібсон зняв фільм “Відважне серце”, в якому сам знявся у головній ролі. Головний герой фільму - нащадок древнього шотландського роду Вождів після вбивства батька завойовниками-англами повертається з далеких мандрів до рідного Клану і не хоче від життя нічого, крім завести сім’ю, орати поле і терпіти духовний (загиблого Вождя-батька брат і син ховають потай вночі за древнім звичаєм) і соціальний визиск. Очолити визвольний рух свого народу його змушує власне горе - вбивство нареченої. Кульмінацією фільму є останнє передсмертне слово полоненого і катованого завойовниками Вождя. Це слово - СВОБОДА! Народ почув це слово і сам здобув свободу уже після смерті Вождя. Яким же потужним має бути ЛЮДСЬКЕ ПРАГНЕННЯ ЖИТИ для того, щоб стати НАРОДНИМ ПРАГНЕННЯМ ЖИТИ! Отож різниця принципова. Християнин мертвий іще живучи. Нормальна людина - живе. І навіть, якщо помирає, але заради перемоги, - все одно живе!
У цьому зв’язку мені згадується звичай, прийнятий у радянському суспільстві після Великої Вітчизняної війни, - називати дітей іменами загиблих фронтових побратимів, взагалі народжувати і виховувати більше дітей, брати на виховання дітей загиблих товаришів і навіть утримувати кількох жінок - дружину і вдову товариша. Це схоже на вербу - її спилять, а вона у п’ятьох нових місцях проросте і полізе до сонця… Жити “за себя и за того парня” з подвійною, потрійною силою, духом, відповідальністю - таке можливе тільки у здоровому повноцінному Народі, у Народі в якому панує ДУХ КОЛЕКТИВІЗМУ. Дивіться як змалював Луї Фердинан Селін суспільство його рідної Франції, суспільство явно нездорове.
“Хотите увидеть послевоенную Францию? Глядите, она же здесь - в тылу. Эти шлюхи, мечтающие о том, чтобы поскорее отправить тебя на фронт. У них свой план послевоенного обустройства Франции… Каждая из них носит промеж ног свой собственный грандиозный план. Эти кабаки с иудео-негро-цыганской музыкой, эти жирные собственники ювелирных магазинов… Все они спят и видят заголовки утренних газет с душераздирающим повествованием об очередном твоем геройском подвиге. Обязательно с тяжелым ранением, контузией или и того похлеще. Это для них такая мелодрама. Подвиг во имя Франции. Во имя Франции?... Ничего не выйдет, ребята, дураков нет! Луи Фердинан Селин “Путешествие на край ночи” Головний герой Селіна правий - який смисл віддавати життя кращих людей для того, щоб гірші мали можливість і далі жити у своє задоволення. Бачите виявляється мало тільки одного життя - готового померти заради життя. Мають бути іще мільйони тих, що будуть ГОТОВІ ЖИТИ, які своє життя розумітимуть обов’язком. Обов’язком в першу чергу знати і пам’ятати суть тої справи, за яку віддали життя Предки. Обов’язком довести до кінця розпочату Предками справу, зробити більше і краще, ніж Предки.
Тільки за умови того, що на землі лишаться повноцінні люди, які знають для чого живуть, тому не сумніваються у тому як їм жити, має смисл ризикувати життям.
Друге важливе питання, яке хотілося підняти у цій розвідці. “У нас люблять мертвих” - загальновідомий вислів, породжений тою ж христосівщиною. Помирає людина. Справедливо і правильно роблять люди, які збирають і увічнюють пам’ять про людину, якої з нами уже немає. Збирають і відкривають, що виявляється той, що пішов, був ну просто генієм, героєм і т. д. А за життя?!! Невже немає можливості визнати досягнення людини іще за життя, коли діяч повний сил, намірів, задумів, допомогти йому і собі у загальнокорисній справі. Невже слабо!?
Правильний звичай, за яким з приводу померлого слід зберегти якомога більше свідчень про його справу (про що він сам мав би подбати “загодя”, написавши Духовний Заповіт Родові) з тим, щоб нащадки не тратили часу на відшукання уже знайденого, не наступали на ті самі граблі, в сучасному суспільстві існує у виродженій своїй формі, за якою суспільне визнання до людини приходить тільки після смерті. Таку гидоту слід викорінювати, якщо ми хочемо нормально розвиватись. Якісна Передача Досвіду - запорука поступального повноцінного розвитку суспільства.
Хто боїться смерті - обов’язково помре. Хто живе заради перемоги - має шанс на безсмертя.
