Homo homini lupus est – людина людині вовк – цей староримський вираз маємо на означення нібито природної вродженої ворожості людини до собі подібних істот. Чомусь вчених зовсім не дивує, що для еталону усамітнення та неприязні римляни обрали одну із найбільш колективістських, зграйних тварин. В природі вовк-одинак така ж аномалія, як і гарем павучихи «чорна вдова».
До того ж пам’ятаємо, що римляни виводять свій рід від вовчиці-годувальниці, яка викормила Ромула та Рема. Тому вираз – людина людині вовк – римлянин розумів як – римлянин римлянину родич, надійний соратник (від «со-рать») та побратим. І це лише один із тисячі подібних прикладів розуміння Звичаю цілком навиворіт. Конкретна мета цього дуже проста – розпорошити людство, змусити людину втратити кровні зв’язки та покладатися тільки на власні немічні сили. Це тисячолітня мрія клерикалів («немає ні еліна ні халдея»). Їхня мета – людина, яка не є учасником жодного об’єднання. Тому наскільки міцно вони тримаються свого тисячолітнього Звичаю і єднаються кровно, настільки ж намагаються відучити нас, «гоїв», від будь-яких зв’язків: родинних, сімейних, побратимських, родових, в межах популяції і раси.
Одна з корінних причин занепаду арійської цивілізації є те, що ми втратили принципи єднання. Причому на усіх рівнях водночас: людина-Боги, людина-людина, людина-Земля. Вважається, що гасло «Роз’єднуй та владарюй» придумали жиди-власники Ост-індської кампанії, коли простягли свої загребущі руки до скарбів азійських та американських етносів. Але перш ніж жидівська погань стала загрібати жар руками англо-саксів, вона використовувала для своїх потреб багато інших народів. Зокрема, тюрків-хозар, половців. Саме задля підкорення Руси в голови нерозумних князів були підкинуті ідеї міжусобиць та нехтування Вічем. Останнє було твердим носієм Звичаю, звичаєвого права та символом єдності інтересів усієї популяції. І з його падінням впав не тільки Звичай, а й мораль, обов’язковість кожного щодо своїх обов’язків, почалися явища декласування.
Від часів антів у наших пращурів найсвятішим було побратимство – тепер воно забуте. Святим було кровне РОДство, освячена Богами єдністю – тепер і це спаплюжене. Ще донедавна єдиним її відголосом залишалася арійська парна сім’я – тепер стараннями «телявівдєнія» і вона відходить у минуле. У давні часи навіть до Богів зверталися тільки колективно – бо Боги, складаючи Рід Гóрній, бажали бачити онуків своїх Родом земним. Та відколи нам була прищеплена бацила однобожжя, до бога стали звертатися поодинці, наглухо закрившись у келії чи зарившись під землю – в печери. Воно й не дивно, адже Бога просять про таке, що соромно промовити при людях.
І остаточно Звичай був витіснений з голів більшості із протиставленням людини природі, території, тому, що колись гордо величалося Землею Руською. Я уже говорив про рівні від-повідальності різних варн. Вони базувалися на відповідальності перед нею – Сирою Землею-годувальницею. Тепер вороги настільки задурманили голову нашим сучасникам, що вони вва-жають себе відповідальними тільки за той шмат землі, який обмежений фундаментом їхньої хати. А поза ним – хай хоч трава не росте. Їм зовсім не болять ті жахливі рани, які нинішнє на-сєлєніє завдає нашій природі, яка є, і завжди була, храмом наших Богів.
Саме цю неприродну відособленість, замкнутість і розпорошеність людей і характеризує приказка «моя хата скраю». Людей відучили об’єднуватися. Єдиний діючий спосіб об’єднання – за інтересами. Себто задля користи. Об’єднання через спільність залишилося в минулому та в низьковартісних романах. Чому так сталося? Для розуміння цього ми звернемося до другої половини ХІХ ст. та розглянемо такі категорії як сутність капіталізму, робітнича солідарність, лібертатизм. Розбираючи тему, не можна оминути проблеми робітничих рухів, соціалізму як ідеології та революційної практики. Бо виходячи із силової зміни Системи, революціонер-лівак та революціонер-консерватор не лише ситуативні, а й певною мірою, ідеологічні союзники. Бо ні націоналізм, а ні соціалізм поокремо не досягли такої величі арійського духу, як націонал-соціалізм.
В означений історичний період масони, які від часів Французької революції контролювали лівий рух, поступово втрачають над ним контроль. Зміцнюється робітнича солідарність, проявляються справді народні лідери, а фабриканти змушені з ними рахуватися. Саме в цей період започатковуються ліво- та праворадикальні рухи. На вулицях робітничих кварталів з активної молоді формуються різноманітні югенди, скінхедські, народовські та скаутські рухи.
Епоха позначена грандіозними страйками, локаутами, але й досить частими перемогами трудящих. Власники фабрик швидко усвідомили усю небезпеку від робітничої солідарності та постанови-ли за всяку ціну її зруйнувати. Адже усвідомлення переважною більшістю трударів своїх об’єктивних інтересів означало б для фабрикантів втрату ними можливості безконтрольної екс-плуатації роботяг – а саме на ній і покоїться система капіталізму. Тому була поставлена мета: а) зробити роботу такою всепоглинаючою для часу та сил робітника, щоб поза нею хотілося тіль-ки відпочити, і не тягло на участь у різноманітних рухах; б) так диференціювати інтереси робі-тників, щоб у них не було точок пересікання, а взаємне змагання за кращу роботу не дозволяло звернути спільний гнів проти фабриканта.
І що ми маємо зараз? Сучасний найманий працівник працює стільки, що може завести друзів тільки з-поміж колег на роботі. Адже підтримувати дружні стосунки поза роботою просто немає часу. А з іншого боку – адміністрація підприємства подбає про те, щоб ситуація в колективі сприяла підсиджуванню, доносительству, вражі. А ще застосовується єзуїтська система преміювань, несправедливих підвищень, нацьковування відділу на відділ. Такими нехитрими способами видавлюється з людини Людина. Працівник перестає довіряти будь-кому, і сподівається тільки на себе. А ще перестає цікавитися будь-чим, що не несе йому безпосередньої загрози. Так формується відповідна система цінностей – все що не шкодить та приносить прибуток – то добро, а що не дає грошей чи задоволення – те зло. Звідси і спосіб поведінки – заробити грошей – витратити їх на задоволення. А, як відомо, в зароблянні грошей та в задоволенні – кожен сам за себе. Тут побратими не потрібні. Замкнуте коло – так працює капіталістична система.
Ключовими для розуміння справжнього капіталізму є два принципи: а) вичавлювання соків – про нього ми щойно говорили; б) неможливість переходу із однієї виробничої страти до іншої. Поясню: у жида є дві речі – багато грошей та багато рідні. Тому будь-яка західна корпорація (а більшість із них контролюється саме цією популяцією) чітко ділиться на дві категорії працівників. Першу половину (а це дійсно практично половина працюючих) складають родичі жида-власника. Це sine kuris (синекура - лат. без турбот) різноманітні радники, бухгалтери, юристи, супроводжуючі служби, відділи з роботи з персоналом (наглядачі). Їх ми називаємо візниками. А є ще друга половина працюючих – робочі конячки. Це дійсно наймані працівники із нас, «гоїв»: відділи виробництва та продажу. Перші гарують у кілька змін виробляючи товар, а останні рвуть жили намагаючись його розпродати. Бо жид облінився настільки що не хоче навіть цим звичним для себе зайняттям перейматися. А насправді відділ з продажів виконує ледь не половину роботи усієї компанії. Причому текучість кадрів тут найвища. Схема дуже проста: з вулиці набираються на роботу «лохи» (чи то пак «гої»). Їм дають випробувальний термін та досить пристойну зарплатню. Вони рвуть жили, намагаються продати товар і цим заслужити підвищення. Товар спродано, господар-жид отримав свій прибуток. З часом вони виснажуються, а підвищення не отримують (бо ж його отримав якийсь спритний єврейчик, що «сторожив офіс») та просто йдуть знову на вулицю. Щоб трохи відпочити і продовжувати рвати жили на іншого жида. Ситуація повторюється.
На заході такі люди – робочі конячки – не беруть відпусток, не мають вихідних, цілодобово пропадають на роботі, ігнорують сім’ю, не займаються дітьми. Вони мріють зробити кар’єру, та так і помирають від знесилення все тією ж робочою конячкою. Так і не усвідомивши, що ніколи б не змогли перейти у якість візника. Бо на цій прірві між стратами і тримається капіталізм. А людина, наївно сподіваючись на перехід до стану обраних (Яхвеобраних) жертвує всім та всіма. Не хоче бачити тих, з ким спільно можна звалити цю несправедливу систему. Не розуміє і того, що між нею та її начальником не різниця в корпоративному щаблі, а кровна, світоглядова, можливо видова різниця. Бо ж є інша частина «трудяг» – ті, які цілими днями грають у гольф, просиджують у клубах чи перед басейном, на крайній випадок у затишних затемнених кабінетах – і НІЧОГО НЕ РОБЛЯТЬ. Бо вони вища каста – візники, яких везуть на горбі робочі конячки.
Висновок: нам – українцям, слов’янам, білим людям – не вдасться визволитися із свого рабського стану доки не усвідомимо своєї єдності. Кровної та світоглядової. Кожен із нас має чітко усвідомлювати ПРИЧЕТНІСТЬ до об’єднання на рівні родини-роду-варни-популяції-раси. І жодна із ланок не сміє бути пропущена. Бо тільки справді відчуваючи себе частинкою братства кожного із означених рівнів, ми вийдемо на можливість змагатися із нашим ворогом на рівних. Бо він ці зв’язки не втрачав ніколи.
Homo homini lupus est – людина людині вовк – цей староримський вираз маємо на означення нібито природної вродженої ворожості людини до собі подібних істот. Чомусь вчених зовсім не дивує, що для еталону усамітнення та неприязні римляни обрали одну із найбільш колективістських, зграйних тварин. В природі вовк-одинак така ж аномалія, як і гарем павучихи «чорна вдова». 
