Дуже вразив сюжет, цими днями показаний в новинах. Йшлося про вимирання сіл в українському Поліссі. Автори розповідали, що за останні 6 років ми на самій тільки Чернігівщині втратили близько 300 сіл. Нагадаю, що уже перепис 2001 року показав, що сільського населення в Україні удвічі менше ніж міського (15 проти 32 млн.). Відтоді його стає усе менше. Це викликає занепокоєння тому, що саме сільське населення ще хоч якоюсь мірою вписується у природне середовище, ідентифікує себе українцями, виступає носієм Традиції, Звичаю, чистоти генетичного кореня популяції. Зі зникненням сільської культури ми остаточно перетворимося на покемонів, якими нас роблять телебачення, маскульт, і інші „блага цивілізації” за гроші пейсатих власників.

Ще цікавіші дані дає щорічний демографічний звіт ООН. В Україні зараз НАЙНИЖЧИЙ У СВІТІ ПРИРОДНИЙ ПРИРІСТ НАСЕЛЕННЯ. За прогнозами ООН уже через 23 роки нас буде лише 39 млн. У 2006 році ми втратили чергові 300 тис. людей, що за міжнародним законодавством, є чіткою ознакою етногеноциду. Причому в ощасливлених Партією Регіонів Донецькій, Лу-ганській, Сумській областях смертність переважає народжуваність у 250-300 разів (!). А тепер Увага – найбільший приріст населення має місце в Азії та Африці, перед ведуть заражені СНІДом та роздирані громадянськими війнами Нігерія, Уганда, Малі і ін. Спитаєте, як це пов’язано, і як це стосується України? Якнайбезпосередніше. Планета Земля наповнена вщент – деякі регіони перевищили допустиму межу перенаселення у кілька разів. І якщо десь з’являється територія з вимираючою корінною популяцією, тим більше така благодатна як Україна – вона вмить буде заповнена тими, хто не поміщається на власній території. Це лише справа часу. Та перш ніж говорити безпосередньо про іммігрантів і пов’язані з ними загрози корінному етносу, хотілося б розставити крапки над „і” в деяких концептуальних питаннях. Отже, кожна людина є частиною великого біосоціального організму – популяції-етносу, того, що Т.Г. Ше-вченко дуже влучно назвав «і мертві, і живі, і ненароджені». Себто якась така колективна структура розгорнута в часі. А якщо зважимо, що популяція не розвивається у стандартизованих умовах, а тільки в конкретному біологічному середовищі, буквально виростає із дуже специфічного природо-ландшафтного середовища, то можемо стверджувати що вона ще і розгорнута у прос-торі, органічно пов'язана із певною територією. Багатьох здивує, а професійних націоналістів ще й розізлить те, що я намагаюся не вживати гордого слова «нація», а здебільшого користуюся біологічним відповідником «популяція». Боюся нарватися на не дуже теплі висловлювання «професійних українців», та змушений стверджувати, що української нації не існує. І не тому, що ми гірші за інших, а тому що це суспільне явище виникло у Новому часі, і разом із ним відійшло у минуле. Не тільки в нас, а в усіх соціально структурованих етносів. І це об’єктивно, як тільки весь народ перестав бути рабом царя/короля/фараона – з’явилися соціальні прошарки із протилежними інтересами. Адже ніхто зараз не повірить у спільність інтересів пенсіонера, та олігарха, робітника і власника заводу, чино-вника і студента. Якщо відкинути ілюзії, які націоналісти видають за дійсність, та подивитися на націю з позицій наукового підходу, то ми прийдемо до наступного. Для того, щоб щось (наприклад нація) у природі було визнане за існуюче, дійсне воно повинно:

а) мати стійкий набір ціннісних характеристик, які повинні включати універсальну шкалу цінностей (що святе/що ні, що героїчне/що ганебне, що дозволене/що недозволене), ментальних стереотипів (якщо українець із Донбасу ненавидить «бандєровца», і не знайде між ним і собою нічого спільного, це значить що він мислить у межах чужого, неукраїнського менталітету, і його українська ідентифікація різко відрізняється від такої «бандерівця»), способів та правил поведінки, і ін. Візьмемо будь-який зріз суспільного життя, і переконаємося, що ні на культурному, ні на політичному ані на побутовому рівні немає чогось такого, що б було імперативом для ВСЬОГО українства.

б) будучи явищем суспільного рівня, виступати як цілість, монолітний суб’єкт, та залишати слід в історії. Нагадайте мені, коли українська нація виступала як цілість останній раз, якщо після Хмельницького українці майже у всіх війнах, у яких брали участь, - воювали по обидва боки фронту. Навіть за часів УПА, не кажучи уже за наш час, коли і український Схід і український Захід ідентифікують себе із Україною, але бачать її в абсолютно протилежних площинах;

в) надаватися до класифікації, себто мати невід’ємні, чіткі характеристики, які притаманні усім проявам цього явища, і які ж відрізняють його від усіх подібних явищ. Якщо говоримо про націю, то має бути чітке визначення що воно таке – звідси-досі нація, усе інше ненація. А визначень на зараз є стільки, що очі розбігаються: від – класичного (доробленого сталінського) «спільна мова, територія, спільний історичний досвід, спільні культурні ознаки, спільна релігія», до (інтегрально націоналістичного) – «сукупність подвигів і звершень». Але якщо правильне перше (а саме воно є визнане наукою), то Див. пункт А, якщо ж вірне останнє, то тут ми маємо задуматися чи ВСЯ нація ті подвиги здійснювала, чи тільки вузький соціальний прошарок, який теоретики націоналізму називали провідною кастою (суч. еліта). Саме на возвеличенні цієї еліти і на паралельному бичуванні більшості етносу (гречкосіїв) і вибудована уся концепція націоналізму Донцова. Ми абсолютно згідні із елітаристським підходом до суспільних відносин, але де в цій концепції нація – єдність УСЬОГО етносу на основі світоглядних, організаційних та прикладно-культурних рівнях?

Тому вважаємо, що нація в сучасних умовах не більше ніж прагнення етнічної еліти бачити всю популяцію з якостями, які притаманні їм самим. Саме для здійснення масових «подвигів і звершень» у світових війнах була потрібна нація – стан, коли вся популяція набуває характеристик воїнів. На зараз це не тільки неможливо, а й непотрібно – бо етнос, що ВЕСЬ набув характеристик еліти залишає свою територію і йде шукати народ, яким би можна управляти. Це явище відоме від часів перших арійських переселень, і до варязьких вояжів Европою.

Отут і постає питання – хай нації немає – що натомість? А натомість еліта, носії Традиції, чи українською мовою – Звичаю: духовного стержня, що стоїть в основі ідентифікації думаючої людини; що складає основу етнічної культури, системи цінностей, святощів, шляхетних почуттів. Для простолюдина не залежить, якою мовою співати застольні пісні, і про що співати - згодиться щось таке „гоп-гоп, шідагоп я весело співаю” (трансвестит Вєрка). Дійсно виглядало би глупо співати після горілочки „Розриту могилу” в обробці гурту „Кому вниз”. Тому, панове на-ціоналісти, не потрібно перейматися „нацією” – вона сама знає, що „ще не вмерла Україна, якщо ми гуляєм так”. Потрібно гуртувати генетично українську провідну верству, яка би не тільки вболівала за відродження Української України, а й силою, агресивним натиском, методом прямої дії витискала з України чужинську еліту і принесену нею деградантську культуру. А простолюдин враз стане „щирим українцем” як тільки на Верховною радою знову замайорить звичаєвий жовто-блакитний стяг, замість нинішнього синьо-жовтого.

В світлі сказаного повернемося до міграції. Отже – хто мігрує? І відповідь лише одна – той прошарок популяції, який має потенцію елітарності, але через різні причини не зумів зайняти належне йому місце на своїй території. Простолюдин непогано себе почуває навіть в умовах окупації – бо хто б не був при владі, йому потрібні трудяги, які будуть забезпечувати його добробут. А трудязі багато непотрібно – у нього завжди були мінімальна запити. Інша справа, якщо в людини з’являються стійкі світоглядні переконання про те, що він вартий більшого, або ж що його система цінностей зазнала утисків з боку влади. За умови, що здолати владу він не має змоги, така людини наважується мігрувати. Це ми бачимо в міграціях готів (і ін. варягів), протестантів часів Реформації, і сучасних українських заробітчан. Останні – це люди, які не стали -тися із своїм жалюгідним становищем в Україні і наважилися зробити крок у невідоме ще не знаючи чи буде воно кращим. Так українська популяція щороку втрачає сотні тисяч добірного генетичного матеріалу. А що маємо натомість? Надходження приблизно такої ж кількості сильного, з домінантними агресивними якостями, чужого генетичного матеріалу. Чому з агресивними? Тому що він повинен ще відвоювати територію і закріпитися на ній. Це можливо досягнути тільки об’єднавшись у жорстко структуровану дисципліновану структуру собі подібних. А це, в свою чергу, можливе тільки на основі законів і правил своєї популяції. Тому всюди в світі емігранти живуть у закритих для доступу чужаків кварталах, намагаються максимально оточити себе етнічною культурою (від театрів до ресторанів), створюють угруповання на яких покладено обов’язок давати лад, забезпечувати порядок та давати збройну відсіч ворогу з зовні. І це не чиясь забаганка, а об’єктивний процес виживання міні-популяції в умовах конкуренції із корінною популяцією за територію. В що це виливається на практиці?

У переділ території за умови відсутності у корінного етносу етнічної еліти, і в жорстке протистояння, якщо в середовищі корінної популяції знаходяться люди, які зуміють побачити загрозу своєму майбутньому з боку пришляків. А загроза більш ніж реальна. Адже, як у природі, так і в людському суспільстві не може на одній території існувати дві рівнозначні популяції – обов’язково одна буде домінуючою, інша пригнобленою. Це Закон. Уявімо, що на умовну територію прибувають представники, молодої, агресивної популяції, яка ще добре пам’ятає що то виживати в умовах природного середовища. А територія зайнята розжирілою, ситою, безпечною популяцією, що майже втратила внутрішнє (етнічне) зчеплення та характерну саме для них організацію території. Невже Ви думаєте, що зайди стануть слухатися законів слабкої і безвольної корінної популяції? Що відбудеться неважко спрогнозувати – прийшляки перехоплять ініціативу, запровадять таку систему законів яка буде чітко зорієнтована на виживання власної популяції. Попросту заставлять корінний етнос грати за своїми правилами.

Таке їхнє поводження є наслідком низки об’єктивних факторів. Різні культури цілком по різному ставляться до своєї безпеки, почуття власної гідності, володіння зброєю, зрештою того, що ми звично називаємо чоловічими якостями. Тому якщо приходить до конфлікту популяцій, одна з яких плекає в собі дух воїна, а інша ні, то тут результат відомий. Це ми бачимо у сусідній Рафії, яка зіткнулася із опором кавказьких племен, у яких войовничість у крові, і роками не може з ними дати собі раду. Навіть на ВЛАСНІЙ території Европейської частини РФ. Саме це зараз відбувається в Европі, поглинутій вихідцями з їхніх же колоній, те саме відбувається в Північній Америці, затопленій Америкою Латинською. До речі приклад США дуже показовий. У свій час там впроваджувалася доктрина «плавильного казана», мета якої була витворити із різноетнічного населення єдиний американський народ Цього не тільки не сталося, а й навпаки – міжрасові, міжетнічні протиріччя тільки загострюються. По-суті, сучасні США – це розбурханий казан ворогуючих і знищуючих одна одну етнічних угруповань. Принагідно зазначимо, що в деяких племен переселенців ще збереглися такі інститути традиційного суспільства, як чоловічі союзи – угруповання що колись спільно полювали, а тепер спільно захищають зайняту ними територію від будь-яких чужинців. По суті це мафія у самому первинному значенні цього терміну. Тому прикметно, що більшість із них займаються злочинним бізнесом – наприклад виготовленням та продажем наркотиків – і в своїх кварталах-гетто ці етнічні угруповання цілком підмінили собою державу. Те саме усе чіткіше обрисовується і в нас. Тому ми, носії української Традиції категорично проти імміграції, як такої, і проти іммігрантів зокрема. Чому так?

Почнемо з того, що інтернаціональні, чи точніше транснаціональні сили, які уже привели Захід, і мають велике бажання привести і весь світ, під руку єдиного Світового уряду влаштували так, що правила, які прописані для індивіда, і вважаються ледь не священними (так звані ліберальні свободи), абсолютно заперечуються цими «хазяями світу» коли справа заходить за Велику людину (слова І. Франка) – громаду, етнос, націю. Ліберали вважають великою дикістю і запереченням невід’ємних прав людини те, що жидо-більшовики націоналізували власність тодішніх багатіїв. Воно й справді виглядає несправедливим – «барін», непосильним трудом влас-них кріпаків, надбав собі маєтки, а тут приходить якийсь Мойше Ізраїлєвіч у шкірянці і всі розкоші переходять до нових, червоних, вельмож. Уявіть собі як обурювалися колишні пірати, та легальні мільйонери Моргани, Дюпони, Рокфеллери, що і їхні мільйони в ситій Америці теж можуть відібрати. Зауважте – йдеться про злочинні статки, але і в цьому випадку діє «священне правило приватної власності». А коли йдеться про добра, надбані абсолютно законно, кров’ю і потом десятків поколінь трударів – тоді «право приватної власності» уже НЕ ДІЄ.

Кожен етнос має право користуватися тим, що надбали його предки. Якщо предки украї-нців обробили землю, облаштували територію, вибудували зручні і великі міста, красиві села, то за елементарним правом спадкування власності – все це має належати тільки ним, українцям, і нікому іншгому. Інші етноси нехай користуються тим, що мають. Бо виходить якось „по-комісарськи” - господарі навели лад у своєму господарстві, поставили хатку, повітку і хліви, посадили сад, засіяли ниву, а тут приходить жид, московит, китаєць чи араб, сідає собі до столу та й каже: „Я здесь буду жить”. За яким правом, яких зусиль, крові і поту доклали такі зайди до того, щоб ця земля стала такою благодатною, якою вона є зараз? А ніяких.

Апологети лібералізму кажуть: чого ж ви противитеся розбавленню свого етнічного середовища представниками іншої раси, це ж «свіжа кров», вона укріплює генокод. Так, справді, у перших поколіннях міжпопуляційне потомство є доволі сильним та живучим. Але чужа кров, мов ржа, починає роз’їдати складувані століттями гені зв’язки. І зрештою призводить до народження хворобливого та мутованого потомства. Та й як може бути інакше, якщо склад крові залежить навіть від того чим людина харчується. (Саме тому небезпечно зловживати заморськими фруктами, вирощеними у чужому природно-ланшафтному континуумі.) Та й міжрасова асиміляція є доволі сумнівною тезою. Адже люди спробували схрестити коня з віслюком, але навряд чи комусь прийшлося до думки схрещувати віслюка з гепардом. Надто вже вони різні. Так і між людьми: асиміляція можлива тільки між дуже близькими популяціями. Між расами на одній території можливе тільки поборювання. Оце варто пам’ятати.