У цьому році в Українському кологоді з’явилося нове… навіть не свято, а просто особливий день – День пам’яті жертв політичних репресій. Кримські татари, греки, вірмени, курди, болгари та німці вважають, що українська влада у цей день «віддає борг» нащадкам представників національних меншин, що були пересунуті «сатрапами тоталітарного режиму» зі своєї землі в Середню Азію. Але є й інший привід, є й інші жертви, є й інші герої, яких можна шанувати 18 травня…
Проте, почнемо саме з татар – тому що саме до них звертались у цей день офіційні представники держави та відомих політичних партій. Саме їм надавали центральні майдани у містах та селищах Криму, слово по радіо, багатогодинні ефіри по державним регіональним телеканалам.
Основним змістом цих телепередач був мітинг, що відбувся 18 травня 2008 року на площі Леніна у Сімферополі. Деякі проросійські інформаційні агенції поспішили назвати його «наиболее малочисленным» за всі роки української незалежності (http://nr2.ru/crimea/178528.html ). У ньому взяли участь «усього» чотири тисячі нащадків та друзів татарських репатріантів. Цю «малочисельність» миттєво обгрунтували конфліктом серед кримських татар узагалі та в їхньому керівництві зокрема (http://nr2.ru/crimea/178521.html ).
Чи є такий конфлікт узагалі? Чи зберігли татари єдність? Чи ставлять вони сьогодні політичну силу? Спробуємо розібратись у цьому.
По-перше, звернемо увагу на той факт, що «головних» татарських мітингів 18.05.2008 було два: один у Сімферополі, а другий – у Києві, на Майдані Незалежності. І організатором киівської татарської акції був не самозваний татарський «парламент» («Міллі Меджлис»), а інша національна організація – «Авдет».
Організація інша – але слогани ті ж самі: «Верните нам наши дома и земли!» Про «легітимність» татарських вимог щодо земель і будинків «Віче» вже писало, тому зараз ми на цьому не зупинятимемося. Є більш цікава особливість: київський татарський захід був зустрінутий приспущеними державними прапорами й траурними чорними стрічками – на відміну від попередніх років, коли держава не вважала доцільним таким чином демонструвати свою скорботу. (http://www.nr2.ru/kiev/178526.html )
Але повернемось до Криму. Кореспонденти російських ЗМІ можуть скільки завгодно писати про небувало низьку явку татар до щорічного головного татарського мітингу – але фактично майже вся центральна площа Сімферополя була заповнена демонстрантами. Майже – за винятком газонів та «майданчиків спеціального призначення».
Мабуть, присутнім на площі це не було видно, але телекамера, встановлена на високій точці, давала досить чітку картину татарських загонів, що маршували до відведених місць. Не було помітної давки, все виглядало організованим і дисциплінованим…
Все, крім одного. У самому початку мітингу організатори довго чекали на когось. Вже двічі пролунала одна і та ж татарська пісня, вже втомились учасники стояти під сонцем – а цей хтось все не з’являвся. Нарешті почали без нього – без Мустафи Джемилева, керівника «Меджлису» та «Курултаю». Так що – кримськотатарський рух залишився без свого «патріарха»?
Але нас більше бентежить не татарський рух, а український. До речі, на сімферопольському мітингу не тільки був присутнім, а й виступав голова Кримського рескому «Народного руху» Леонід Пілунський. Він здивував слухачів тим, що говорив хоч і за папірцем, але головним чином кримськотатарською мовою. І навіть читав з того папірця татарські вірші.
Свій виступ головний «рухівець» Криму закінчив словами: «Слава Україні!» Зібрання мовчало. «Слава кримським татарам!» - знову вигукнув пан Пілунський. Жодного відгуку. Жодного оплеску. Жодної реакції від того народу, до якого рухівець тільки що палко звертався.
Й насправді: яких оплесків він міг жадати? Хто він такий, узагалі? Чужинець, що хоче підлизатись до славетного корінного народу Криму!
Таких «чужинських підлизників» з балкону Українського музичного театру й перед ним говорило багато: і голова Ради Міністрів Кримської Автономії, і заступник голови Ради у справах національностей, і повноважний представник президента України в Криму Леонід Жунько… Останній зачитав звернення Віктора Ющенка до татар.
Але самі татари звертались зовсім не до нього. Характерна деталь: з багатьох транспарантів на цьому зібранні майже 20 відсотків були написані англійською мовою. Це може визначати тільки одне: кримські татари звертаються до іноземних громадян, установ та держав.
Що звернення до іноземців не є приватною ініціативою декількох рядових учасників мітингу – однозначно доводиться виступами голови зібрання й текстом резолюції. У цьому документі татари закликали «специализированные институты ООН, Совета Европы и Европейского Союза» направити до Криму своїх повноважних представників «с целью оказания эффективной помощи в принятии украинским государством решений, направленных на полное восстановление прав крымскотатарского народа» (http://www.kavkazcenter.com/russ/content/2008/05/19/58366.shtml).
Якщо йдеться про повноважних представників – тоді заявники кличуть не радників, а справжніх агентів впливу, емісарів, що продавлюватимуть, жорстко вимагатимуть від України тих рішень, яких зажадали татари. Оце доїздились, панове рухівці! Домахалися жовто-блакітними та червоно-чорними прапорами на татарських збіговиськах! Зараз татари знахабніли, й вимагають примусових зовнішніх заходів до України, захисниками якої ви так довго й вперто зображали цих «репатріантів».
До речі, кримських татар і зараз вважають захисниками України не тільки короткозорі опозиційні діячі, але й державні чиновники. Так, Дмитро Базів, у минулому політичний письменник, автор нашумілої «Геополітичної стратегії України», що після Помаранчевої революції потрапив до посади заступника голови Севастопольської міської державної адміністрації, зараз пропонує організувати в’їзд до Севастополя багатьох татар, додатково до 5 тисяч їхніх родичів, що, за даними Базова, вже мешкають у місті (http://www.rosbalt.ru/2008/05/16/484355.html).
Такі новини дуже дивують, адже лише 4 роки тому Базів пропонував збільшувати саме українське населення Севастополя, запрошуючи на постійне місце проживання вчительок української мови (яких тут, насправді, недостає), щоб вони одружувались із українськими військовими моряками та народжували тут нове українське покоління. Що ж трапилося з українською демографічною ініціативою? Чому пан Базів перекувався у ліпшого друга татар? Мабуть, тому, що бути другом татар не тільки безпечно, але й модно?
Ось, російський аналітик Сергій Тєрєнтьєв з агенції «Росбалт» закликає державних діячів Російської Федерації залучити кримських татар до проведення антиукраїнських акцій на півострові (http://www.rosbalt.ru/2008/05/16/484355.html). Чім росіяни можуть сплатити татарам за допомогу? А тією ж «монетою», якої татари вимагають від України – створенням у Криму небувалої татарської національно-територіальної автономії.
Проте, така автономія все ж була – тільки не у складі Російської Федерації, не у складі УРСР і не у складі Російської імперії. Кримськотатарською автономією насправді було Кримське ханство під протекторатом Туреччини. Кім були у ній українці – нагадувати треба?
Ось тому на севастопольських заходах 18 травня лунали не тільки татарські вимоги «національної держави», але й спогади інших кримських народів, зокрема греків, що зазнали два виселення: перше у 18-му столітті, а друге в 1944 році, через місяць після татар. Представники цієї національної меншини чомусь не квапляться підтримувати татар; їхні заклики не гучать з трибун татарських зібрань – тому що греки мають свій рахунок до татар.
І якщо Україна задовольнятиме усі такі вимоги та сплачуватиме за всіма такими рахунками, тоді ми матимемо повторення того становища, що було в Криму в часи Ханства чи при Кримській АРСР. Ні, в 1930-ті роки татари вже не володіли українськими рабами – але українці були дискримінованою меншиною.
Тоді, перед Другою Світовою війною, українці були третьою етнічною групою в Криму, значно поступаючись у числі росіянам та трохи – татарам. Ще менше було тут євреїв, вірмен, греків, німців… Але й німці, й греки, й вірмени, й євреї мали тут свої національні райони. Татари таких районів у складі Кримської АРСР мали п’ять. А українці, яких було лише трохи менше, ніж татар, і забагато більше, ніж німців, євреїв, греків та вірмен, узятих разом, не мали жодного. Українську мову використовували лише у двох сільрадах – з 205.
Зараз, 70 років потому, українці становлять більшість і ніби мають національну державу. «Ніби» - тому, що у дійсно українській, дійсно національній державі було би неможливим становище, коли іноземні громадяни, що прибувають сюди з будь-яких місць і за будь-які обставини, мають більше прав, ніж своє населення. А зараз «репатріанти» мають значні пільги протягом 5 років з моменту в’їзду. Ці пільги держава надає нім за рахунок своїх громадян – за наш з вами рахунок, шановний читачу.
І якщо така політика преференцій чужим за кошт своїх продовжуватиметься й далі – саме для українців стануть актуальними методи лідера російської «Бойової терористичної організації» Дмитра Боровикова, вбитого у Петербурзі 18 травня 2006 року співробітниками російської міліції. (http://vdesyatku.com/index.php?option=com_content&task=view&id=512&Itemid=48 )
Шановні державні діячі України! Приспускаючи прапор і зав’язуючи чорну стрічку на День пам’яті жертв політичних репресій, згадайте Дмитра Боровикова. Згадайте про більшість народу, яка не має ні меджлису ні курултаю, про більшість народу, вся надія якої – на вас. А якщо ви не виправдаєте надій українського народу – тоді народ висуне своїх боровикових…
