Ідеологія ВК зводиться до констатації одвічності Русі (і це вірно – бо від найдавнішої в світі держави Аратти походить!) й заклику до єднання її. Остання ж (шоста десь) кодифікація зве русів скинути варяжське ярмо. А політизація сучасної (з ХVІІІ ст.) науки пульсує в павутинні питань: коли виник Київ, “матір городів руських”? коли правив Кий і чи була вже при ньому держава? державотворцем чи лише узурпатором був потім Рюрик? був він слов’янин чи варяг? чи не древніша Новгородська держава за Київську?.. При цьому академічна наука походить з того, що саме Київська Русь була найдавнішою державою східних слов’ян, пізнішою від держав слов’ян південних і західних. Всіх їх виводять із поморської та, охочіше, пшеворської археологічних культур прибалтійських венедів V-ІІ ст. до н.е. – відсікаючи від них набагато цивілізованіших (тобто безсумнівно мавших держави) венедів етруських і троянських культур попередніх віків. А виводячи поморську культуру від лужицької та тишнецької ХVІІ-VІ ст. до н.е., не зосереджуються належним чином на походженні останньої (через середньодніпровську культуру) від північної частини пізньої трипільської культури (Археологія Української РСР. – К., 1971). Між тим, визнається зв’язок її південної частини (усатівська культура Одещини) з Малою Азією і, отже, з Троадою. Де й виникають троянські венеди… Коли академічна наука відкине свої заполітизовані забобони, означені вище, – та ще й дозріє до визнання за “трипільською археологічною культурою” найдавнішої в світі держави Аратти (знаної не тільки залишками міст, але й за бібліотеками Кам’яної Могили й Шумера), – тоді вона зможе осягти окреслену вище глибочинь “Велесової книги” – значно вагомішу за наступну “Повість времіних літ”, якої та наука дотримується як не з ХІІ, то з ХVІІІ століття. “Велесова книга” позбавляє науковців і політиків від наведеного вище павутиння питань. Коли б не виник Київ – були на Русі столиці й до нього. Бо від Аратти VІІ-ІІІ тис. до н. е. пішла Оріяна, а від заплідненого нею Іліону – Гелон (Голунь) та подібні кола (поліси, держави-міста), частина яких перетворилася згодом на грецькі. Та лінія державності була общинною (“первіснокомуністичною”), а не ранньокласовою (“феодальною”) – як з ІХ ст. стане Київська Русь. Так, вона стала початком – але не цивілізації (державності) східних слов’ян, а її чергового етапу. Волхви “Велесової книги” набагато ближчі до істини аніж пересічні політики і науковці: пра-протоетногенез слов’ян розпочався близько 20000 років назад, а державотворення – ще до Богумира і Орія… (Докладніше в цій же збірці: “Праісторія Русі-України”).
5. Божественна сутність ВК
Протидія “Велесової книги” самозваному князю-варягу Аскольду має суттєве підгрунтя, актуальне навіть на майбутнє – не говорячи вже про сьогодення.
Аскольд і пізніше Дір усілися на нас, яко непрошені князі, і почали князювати. Над ними досі були отці і самі хранили вогнище Огнебога дома того (– Русі). Та одвернув (Огнебог) лик свій од них – бо були ті князі од греків хрещені.
Аскольд темний, а так днесь од греків освічений, що ніяких русів нема, а є варяги. З того можем сміятись, оскільки була Кімерія також отців наших. А ті римлян трясли і греків розметали, як поросят устрашених.
(…) Такими були отці наші і не можна нам бути іними. А греки хотіли б нас охрестити, щоб ми забули Богів наших. Постережемось того, як пастирі, що стережуть стадо своє (скуфія сва) і не дають вовкам хижачити на ягнят, кої суть діти від Сурі. (…) А отці наші Дажбогові жертву (напоєм, усуреним із трав) сотворяли, і та бо на небі також святилась стократ (6е-є).
Пиймо суру питну за славу ту п’ять разів на день. І вогнища розпалюємо біля дубів, і тако снопа влечемо і речем хвалу йому. Єсть ми Дажбожі внуки і не смієм нехтувати славу нашу за віки. (…)
Се боги Русі не беруть жертви людської, ані тваринної, – єдино плоди, овочі, квіти, зерно, молоко, суру питну, на травах настояну, і меди; ніколи не живу птицю, ані рибу. І се варяги й еліни богам дають жертву іну і страшну чоловічну. І те ми не повинні діяти, яко ми Дажбожі внуки, і не маємо йти за іними стопами чужими (24б). Це – новий заповіт останньої кодифікації “Велесової книги” наприкінці ІХ століття. Витоки цього заповіту позначено у ВК 22 зверненням до авторитету праотця Богумира й такими словами: Еліни бо сії суть вороги руськоланіям і вороги богам нашим. Грецьколані суть: і не богів почитають, і не людей. Їхні боги суть із каменя зроблені подобою до мужів. А наші боги суть образи.
Але крізь редагування волхвами проступає й старий заповіт (29-30): І там Матрь сва-слава перед нами йде, що огень дала пращурам нашим. І се щури наші радіють на небі за нас, се бо Питеря Дія молять за нас; і се Ор дивиться на свій люд (…). Се бо вірники твої молять про блага й добу, коли життя їхнє буде усічене за потребою і в жертву для цього. (…) Се бо Ондере маємо, який є інший Перунець. І се верже ворогів на спину і так одірве голови їхні, і мовить до неба і кине біля моря і в пущі. (…) І се сеє поле оживало і зілля принесло, і віна зростали, і збирали їх до житниць наших. І се віну покладемо до них і скажемо, що вергунець Ондере упаде на нас і зростить віна і злаки. (…) Якщо ж трапиться якийсь блудень, що хотів би порахувати богів, поділити в небі, – то вигнаний буде з роду. Бо не мали богів, лише Вишень і Сварог (від Орія і Богумира – Ю.Ш.) і іні суть множеством – яко Бог є єдин-і-множествен. І хай не розділяє ніхто того множества (Триглава: 11 ВК) і не говорить, що мали богів многих. Се бо світло Іру (райське) йде до нас, і да будем достойні того.
Основа цього заповіту склалась десь у IX-VІІ ст. до н. е. – під час першого возз’єднання на просторах Кіммерії та Скіфії міґраційних потоків нащадків троянців та оріян. Про людські жертвоприношення всіх цих нам відомо за Ведами, “Іліадою” Гомера, “Історією” Геродота та й за археологічними даними. Менш відомо про самопожертви задля народного блага жерців Ця інституція божественного Спасительства склалась в Аратті; на Спасительстві трималась влада жерців-правителів (брахманів) та весь лад цієї найдавнішої в світі держави. Залишки святилища й останки слов’янського Спасителя Коло-Дія (‘Бога Кола' Сворожого – сонячного зодіаку та полісів-кіл; більш відомий за епітетом Масляна) досліджено археологами біля с. Пожарна Балка на Полтавщині; пам’ятка датується VІІ-V ст. до Різдва Христового (Н. Н. Велецкая. Языческая символика славянских архаических ритуалов. – М., 1978). У ВК (7ж) найпізніша й досить виразна ремінісценція такого роду пов’язана з першими століттями по Р.Х.: і б’є крилами Матирьсва – слава й рече нащадкам про тих, що ні грекам, ні варягам не піддавалися. Говорить тая птиця про гординів боруських, які од римлян пали коло Дунаю біля Троянь-валу. А ті (римляни) простою тризною лягли. Більш виразні традиції арійського Спасителя Гандгарви (Ю. А. Шилов. Гандхарва – арийский Спаситель. – М. – 1997), представлені образом небесного вершника на білому коні або лише конем…
Після наведеного розгляду (дуже стислого, треба підкреслити) мусимо визнати, що “Велесова книга” не тільки не поступається іудейсько-елінській “Біблії” – яку з VІІІ-ІХ століть почали всіляко впроваджувати на Русі агресивні чужинці – хазари, греки й варяги, – але й набагато перевищує її своїма давниною, органічністю (старого й нового, людського й божественного), людяністю, патріотизмом. Мусимо визнати, що основу слов’янського Православія навіть за терміном, не говорячи вже про дух та ідеї, становить не “Біблія”, а саме “Велесова книга”. Вона нищилась і рятувалась не згірш від Авести, Тори чи Євангелія. І має шануватись власним народом і людством не менше за них. “Віра предків наших” В. Шаяна та “Мага Віра” Л. Силенка зробили вже перші кроки до цього.
То були кроки по формі та змістові. Зі змісту почала моя “Праісторія Русі-України”; настав час заглибитись у суть. Можна потягти за той чи інший кінець багатьох ниточок, сплетіння яких розглядалося вище. Тут доцільніше почати з укрів ВК 25, 28. Борис Яценко – вельмишановний упорядник, перекладач і коментатор “Велесової книги” – трактує укрів як насельників Балтійської Русі, що “зберігали традиції найдавнішого індоєвропейського етносу аж до кінця ХІІ ст., коли остаточно ліквідували їхню державу, а також храм бога Світовида на острові Рюген”, – з якого автор, слідом за мовознавцями академічного вишколу (та ще й норманського напрямку, до якого схиляється й О.І. Асов – інший шановний дослідник ВК), виводить русь. “Згодом же укро-руські князі із Балтійської Русі зуміли об’єднати ворогуючи племена в державний народ, що заснував Київську Русь. У “ВК” знайшов відображення процес формування нової європейської держави – дохристиянської Русі”.
Дуже ці висновки далекі від фактів! Борис Яценко не розібрався належним чином у змісті своєї роботи – і замість власного занурення в суть опинився в поверхово опрацьованій іншими формі.
Руси, як свідчить текст ВК, хоч і походять від легендарного Руса – наймолодшого сина Богумира, – але пішли з Семиріччя й потяглись до борусів, спільників Орія, що діяли здебільше в Північному Причорномор’ї. З Балтикою всі вони пов’язані через венедів, які відокремились від русі-руськолуні на шляху від Семиріччя в Карпати; ті ж венеди могли освятити Руян – який у ВК зовсім не згадується. Проте є згадки про князів своїх і ругу їм даємо і даватимемо до кінця, – а от Рюрику (пов’язаному з Руяном хай лише прибалтійською належністю) не піддамося, як не піддавалися й іншим (29). Руга тут, і все пов’язане з нею (включаючи русів) – це священний знак воїнської княжої влади. За авторитетним визначенням О.М. Трубачова (Indoarica в Северном Причерноморье. – М., 1999), етнонім руси означає ‘світлі’, причому з відтінком подолання та поступу. Напевно, тому на Руяні панував культ Світовида, а у ВК він виступає в парі з Перуном і обабіч них Білабог і Чорнобог б’ються – і ті небо тримають, аби світу не бути повергнутому. І якщо Світовид – се бог Прави і Яви, то відношення Перуна до Нави – таємниця велика. Він має Нав переборювати, не переставати живих явищ кола крутити; душі борців йдуть у життя вічне до полку Перунового (11а).
Волсев ухре Ухорензе і брате і є Ословень ВК 25 виступають не більш (але й не менш) як поводирі до того полку втаємниченого. Яценко занадто вільно перекладає “волхви укрів”; за текстом – “волхів укри”: особливий клан у середовищі волхів. Він дійсно був розповсюджений південніше Данії, навіть виділявся в Укермарк (‘Укрів землю’) – але ж чи етнос то був? Названі вище укри-брати діють в ситуації, означеній Се буде вам (учням) про караніє. Руси на чолі з князем перемогли елінів, ті відкупились даниною й при цьому злонавмисне споїли своїх переможців. Укри прийшли й попередили русів: не тварзештесь на дар той, – але ті не послухали. І тими ж днями еліни напали на них і розтрощили їх; після чого руси вникнули в пересторогу, зібрались з силами і – се боги надихнули їх і руки їхні зміцніли – повернули свою перемогу. Мораль научення: І се бачимо, як мертві є – й убиті богами. А ми по них (мертвих) продовжили і бачимо мертві тіла многі, бо велика рать Перунова на них се поверглась і розтрощила ту… Мусимо їх (померлих во благо русів) славити всякої тризни, тривіди і зберігати пам’ять про них у синів наших. І ніхто не сміє про те забути, бо проклятий буде богами нашими і людьми. Діялось те біля містечка на берегах морських руських, – може в ‘Жезлоносній Арії’ та Сіндиці, де над Керченською (згодом) протокою стояли поруч Укрух і К(ц)окур. За О.М. Трубачовим, три останні назви пов’язані з індоарійським ‘горлом, горловиной’. Отож і волховський клан укрів можна трактувати як “провідників через вузький озвучений (особливими навченнями) хід до Волоха-Велеса”, що є спадкоємцем розгляненого вище (в зв’язку з таємницею Трояна-Вала й Валахії) індоарійського Вали – ‘Вмістилища’, яке визволяв змієборець Індра до того, як віддав Паруні всю зброю десь у тих же приморських краях VІІ ст. до н. е. (6г, 30-31). А Перун передав русам ту зброю, разом із заповітом через отця Орія (24в):
Се бо бачили отці наші Орія до облаків ходившого, всхищеним бувши. І всхищений (взятий) силою до Перунькового ковальчества і бачив там Ор як Перунько кує мечі на ворогів. Куючи рече тому: “Се стріли і мечі маєте на воїв тих і не смієте боятись їх (…)” І те Ор повідав отцям нашим. І така була наша боротьба за житву і звитязтва многі і віки назад, – і зараз віремо в те, що так було.
Помічницею Перуна, посередницею між небесними богами й звитяжцями виступає Матір С(о)ва-Слава. Ця прародителька слов’ян мінлива, але загалом птахоподібна: А Мати наша била крилами о боки свої, з обох сторін її огонь сяє світлом до нас. І всяке перо інше, красиве-червоне, синє, блакитне, жовте і срібне, золоте і біле. І та сяє, як сонце саруме, і коло йде по сонцю. Та світилася сімома красотами, як заповідано од богів наших (7е).
Підкреслене вище має відповідності в уфологічних проявах польових (божественних, за уявленнями пращурів) форм надлюдських цивілізацій, які здавна опікують розвиток землян (В. Г. Ажажа. Основы уфологии. – М., 1995). Не поглиблюючись тут у цю бездонну проблему, зазначимо, що подібні свідчення є в кількох давньоруських літописах, є вони і в кожній священій книзі Землі: у Ведах, Авесті, Тіпітаці, Біблії тощо. Тепер до їх ряду необхідно залучити й “Велесову книгу”.
Вона виникла в умовах надзвичайного етнокультурного імпульсу, що відзначив русів-слов’ян між падінням Трої й утворенням Скіфії; вона супроводжувала державотворення русів між Араттою й Оріссою та Руссю й Арсанієй; вона відродилась з небуття в ХХ столітті по Різдву Христову, на зламі епох… Маємо підняти й понести се знамено! Матір–Слава б’є крилами обоки.
І йдемо до стягів наших,
А ті стяги – Ясуна.
Джерело: http://www.viche-info.com/index.php?option=com_content&task=view&id=651&Itemid= |