Человек будущего - это тот, у
        которого самая длинная память.
                                      (Фридрих Ницше)

Гадаю, вже пора нарешті з'ясувати, що насправді являють собою "исконно русские земли". Після цілковитого винищення у 1921-1923, 1932-1933 та 1946-1947 рр. на Сході та Півдні України, не рахуючи Кубані, щонайменше 7 млн. корінного українського селянства, нині ми дедалі частіше чуємо крики про права "русскоязычного большинства", зайнявшого наші землі.

До 1654 р. Україна як територіально-етнічна одиниця жила цілком окремішнім життям від Московії. Масова колонізація Лівобережжя українським народом почалась ще у XV ст. Відвоювання кров'ю багатьох поколінь українців степів Нижнього Подніпров'я (земель Війська Запорозького) у татар, виснаження військової машини Кримського ханства було вже фактично завершене на поч. XVIII ст., коли окріпшій Російській імперії залишилось тільки добити знесиленого ворога і - скористатись плодами півтисячолітньої боротьби. Українським гарматним м'ясом в черговий раз закидали амбразури. Не підлягає сумніву, що геополітичними мідяками Жечі Посполитої та Російської імперії були український ясир і запорозькі козаки.

Ще з V ст. вся нинішня степова Україна належала праукраїнському племінному об'єднанню антів і пізніше, до появи печенігів 915 р., була освоєна тиверцями та уличами. Пізніші слобідські землі вперше були сколонізовані сіверянами ще до X ст. Освоєння донських земель відновилось після переселення частини запорожців на чолі з гетьманом Олифером Голубом на Дін 1623 р. Кубань освоєна та заселена висланими запорозькими козаками з 1783 р., по зруйнуванню російськими військами Січі у 1775 р. Хвороба москвофільства - ігнорування фактів, і всі посягання на пам'ять Богдана Хмельницького ми прирівнюємо до національної зради. Воістину:

За що ми любимо Богдана?
За те, що москалі його забули,
У дурні німчики обули
Великомудрого гетьмана.

Рішення Хмельницького носило виключно тактичний характер. Для початку слід прочитати всі пункти українсько-московської угоди, а потім спробувати пояснити: яким чином Україна з підпротекційної держави невість як до сер. XVIII ст. перетворилась у звичайну губернську одиницю? Російська сторона грубим чином порушувала одну за одною всі Березневі статті, відправляючи всіх неугодних гетьманів до Сибіру. Чого варті тільки Андрусівська угода 1667 р. з Жеччю Посполитою та поділ України за спиною у гетьмана Дорошенка, або, ще за життя Хмельницького, змовницький Віленський договір 1656 р. в обхід Переяславської угоди, однозначно розцінений гетьманом як зрада.

Отаке-то, Зіновію,
Олексіїв друже!
Ти все оддав приятелям.
А їм і байдуже.

На прозорому тлі історії московська облуда виявляє свою істинну суть. Істину, яку сучасники бачили краще за нас. Згідно всіх тогочасних юридичних норм, при систематичних порушеннях московською стороною Березневих статей, гетьман Іван Мазепа мав усі підстави визнати протекцію російського суверена недійсною. Обвинувачення у зраді - єресь "москальствуючих", єресь, на яку ми накладаємо національне прокляття!

Достатньо виважено вивчити історичні хроніки та спогади, щоб зрозуміти, що ніякого "споконвічного" прагнення українського народу до "воз'єднання" з Москвою не було. Під час присягання цареві 1654 р. "з боку міщан Переяслава виявилася опозиція, тому їх силою мусили гнати до церкви. ... Не було в Переяславі представників Запорозької Січі. Не присягали Уманський і Брацлавський полки. Категорично не сприйняв ідею Переяславської ради полковник Іван Богун..." Відмовилися від присяги київська шляхта і духовенство на чолі з митрополитом Косовим. До XVIII ст. Україна являла собою таку разючу культурну та ментальну відмінність від тогочасної напівазійської Московії, що мотивувати угоду 1654 р. "братерським поривом" просто безглуздо. Неможливо уявити українського гетьмана, який би повзав на колінах, лобзаючи чоботи польського короля, якого він, як шляхтич, обирав на сеймі, зі словами: "Я, Васька Бутурлін, холоп твой". Після Переяслава гетьманська булава стає символом яничарства та національного приниження.

Говорячи про фіно-татарську Московію, не слід екстраполювати її на характерно слов'янську Новгородську республіку, насильно включену до складу Московської держави у 1478 р. царем Іваном III. (В Новгороді аж до XIX ст. говорили зовсім інакшою мовою, ніж в Ростово-Суздальських землях, зокрема, російські етнографи ніяк не могли пояснити типово українського "гекання", "окання", а також маси відмінної лексики - "село" замість "деревня", "парубок" замість "парень" тощо). Чітке розрізнення: де "Россия", а де "Московия", в европейській геополітиці є наріжним каменем, ігнорування якого загрожує постійною загрозою азійського проникнення на континент.

Зрештою, "Россия" (термін - греко-слов'янська калька) існує менше ніж 300 років - до 1721 р. використовувалась самоназва "Московия", так само як і в князівські часи ні в Новгородському, ні в Лаврентіївському літописах жодного разу не вжито терміну "Русь" відносно Північних земель. В той же час Україна офіційно звалась "Руссю" від 852 р. аж до XVIII ст., а Західна Україна - до 1940-их рр. (закарпатці звуть себе "русинами" і досі, відмовляючись від "інтелігентського" неологізму "українець" поч. XIX ст.).

Не варто повторюватись і щодо очевидного впливу угро-фінського субстрату на формуваня російського етносу. Сама назва "Москва" - слово мерянське, що першим ствердив великий російський історик Ключевський ще у XIX ст., а пізніше, у 1920-их рр., розвинув Покровський. Крім того, російські же історики Гумільов і Трубецькой ("В русско-финском костюме есть несколько характерных общих черт (лапти, косоворотки, женский головной убор), неизвестных романогерманцам и славянам"). Крім того: неслов'янська п'ятитонова пісенна гама, відсутність русального циклу, колядок, культу Перуна, фінський культ берези замість індоевропейського дуба тощо. Отож, при більш глибокому огляді, Росія виявляє значно більшу неоднорідність, аніж Україна, при чому на значно глибшій - расовій основі.