Слов’янська духовна спадщина як “місцевий матеріал” для ужастику Любомира Кобильчука “Штольня”
У квітні-травні цього 2006 року українського глядача злякали режисерським дебютом колишнього студента-археолога Любомира Кобильчука – першим “українським” фільмом жахів “Штольня” (виробництво - компанії “SUSPENSE FILM”, прокат – “Артхаус Трафік”). Для тих, хто не хоче марнувати час і кошти на перегляд витвору низькопробного “мистецтва” в дусі дешевої голівудщини, переповім сюжет “українського блокбастера”.
Перш за все слід зауважити, що фільм починається із псевдоісторичної довідки, яку цитуємо дослівно з огляду на її важливе значення з точки зору Кримінального кодексу України: “Століттями Київська Русь перебувала в страху перед язичницькими богами. І поставили на горі ідол “перуну ” (Тут і надалі породження хворобливої уяви авторів “українського” блокбастера вживатимемо у лапках і з маленької літери з метою відмежувати від імені Рідного Бога Перуна Сварожича. Теж стосується і інших, священних для рідновірів понять.- Прим. ред.) – володарю грому та блискавки – і приносили йому жертви, називаючи богом своїм. Та князь Володимир, повернувшись із Візантії, прийняв християнство на Русі, і скинуто було ідолів, а жреців поганських – вигнано з міста. “Перуна” прив’язали до коня і тягли через весь Київ. А гнані жреці язичницькі знайшли прихисток свій у печерах і підземеллях. А нащадки їхні і донині живуть поміж нас...” – зловісно завершує пролог до фільму голос за кадром. Ця гнітюча “правда” супроводжується демонстрацією глядачеві буцімто історичних текстів, схожих на велесовицю, із зображеннями ритуальних вбивств людей і самого “ідола” “перуна”, виконаного у кращих збоченицьких традиціях псевдонегритянського примітивізму. Власне довкола цього “історичного” зображення і закручується “гостросюжетна” “драма”, яка, вочевидь, покликана виробити у глядача-слов’янина стійкий комплекс вини за “диких” предків, а відтак – відразу до їхньої спадщини. Отже. Група студентів-археологів на чолі зі своїм професором вирушає на літню практику. Метою цієї практики є розшуки зниклого у роки Великої Вітчизняної слов’янського язичницького ідола. Викладач розповідає студентам, що ідол “перуна”, що зберігався у музеї міста (із деяких подальших фраз героїв фільму ми можемо дізнатися, що місто це – Київ), підчас війни був винесений співробітниками музею і захований десь у старих катакомбах, а відтак – загублений. До входу до цих катакомб і приводить професор студентів, принагідно продемонструвавши те ж саме дегенеративне зображення, назвавши його іменем “перун” і розповівши надобраніч страхітливу баєчку. Та надамо слово самому “професору”: “Сорок років свого життя я витратив на пошуки ідола “перуна”. Язичницький ідол. Йому поклонялися на Древній Русі до прийняття Володимиром Великим християнства. Його жертовник ніколи не був порожнім! Дари йому приносили у вигляді домашніх тварин і людських жертв. Його збризкували жертовною кров’ю, а жертви після цього спалювали”. “Професоре, скажіть, будь ласка, такий ідол насправді існує, чи це – тільки міф?” – запитує “професора” допитливий студент. “Ідол зберігався у нашому міському музеї, але під час ІІ Світової працівники муза. Сховали найцінніші експонати, і цей тому числі, у підземеллях нашого міста, щоб вони не дісталися фашистам. Але, я сподіваюся, що ви, як майбутні археологи, спуститеся у штольню і знайдете ідол “перуна”. Цим самим зробите великий внесок в українську історію, а, може, досягнете і світового визнання” – завершує “професор”. На ранок студенти не знаходять свого професора на місці нічлігу, водночас бачать, що вхід до штольні, що вчора був закритий на замок – відкрито. Запідозривши професора у тому, що він сам знайшов ідола і “давно із ним у ломбарді”, студенти лізуть у підземелля перевірити свій здогад і через деякий час блукань у ньому здогадуються, що втратили шлях назад. На тлі голоду, фізичного і нервового виснаження із молодими людьми починають коїтися містичні речі. То хтось знищує крейдяні мітки на стінах штольні, які, аби позначити зворотній шлях, робить кмітливий очкарик на прізвисько Мальок, то – “випадково” без можливості відновлення заливається водою карта, яку креслить інший горе-археолог на прізвисько Біта. А тут і зовсім кепсько робиться. Юнак із мажорної сім’ї, званий Деном влаштовує паніку. Однак, при спробі відділитися від решти групи, він потрапляє під каменепад і гине. Те, що каменепад цей – не сам по собі, а має явно ритуальний характер, глядачеві натякають, показавши чоловічу статуру у балахоні, яка мариться Денові за декілька митей до смерті. І явна містика – тіло Дена невдовзі зникає безслідно разом із камінням, що його завалило. Як, у подальшому, і тіло схожої на ляльку Барбі студентки Віки, загризеної ка’ зна’ звідки організованими щурами. Але двох трупів мало зажерливому “ідолові”! Із третьої своєї жертви підземельний “язичник” явно стьобається, бо хлопець Біта гине благородною смертю самурая, а саме від струму, посцявши на оголені електропроводи. В “ідола” як бачимо – власна електростанція для ритуальних, очевидно, потреб. Таким чином, в живих залишилося двоє: Мальок і рельєфна білявка, яка давно на Малька запала. (Хоча, забув про іще один труп. Свого викладача, який, виявляється, повернувся із міста до катакомб від дружини, у якої стався раптовий серцевий напад, вдячні студенти завалили із ППШ, помилково прийнявши його за організатора своїх бід. Не інакше, ніж магічним чином спрацював раритет ІІ Світової!). Мальок, який, як ми уже з’ясували, вміє писати, виявляється, читати теж вміє. Річ у тім, що кожна смерть у катакомбах супроводжується появою на стіні букв у такій послідовності: “Т”, “Р”, “Е”. Здогадавшись, що “Б” та “А” – це він і його красуня, грамотний Мальок складає слово “ТРЕБА”. Для вихованої на європейських цінностях target group автори фільму вирішили перекласти цей іменник словом “жертва”. Отже, все ясно: хтось приносить недовчених археологів у жертву “перуну”. Цього когось глядач невдовзі бачить. Думаючи, що Мальок потонув у потоці води, яка, як все у цьому підземеллі, з’явилася нізвідки, білявка потрапляє у келію, освітлену десятком свічок на вівтарі, де її захоплює і прив’язує до вівтаря оскаженілий від тисячолітнього сидіння під землею і відповідного жадання помсти кремезний “перунів” “жрець” у чорному, як годиться, балахоні із потворним ритуальним дротом, виготовленим із шматка арматури. Ублюдочного вигляду “ідол” тут фігурує втретє і востаннє. Перш ніж, випустити своїй, пардон, - “перуновій” жертві кишки, псих виголошує промову, яку цитуємо, з огляду на її особливе культурно-мистецьке значення: “Хто ти такий, урод?! Що тобі від нас треба?!” – запитує “жреця” білявка, еротично вигинаючись на “вівтарі”. “Ви вкрали у нас все!” – відповідає їй “жрець”. “Ви змусили нас віками переховуватися підземеллями! Але тепер прийшов і ваш кінець! Моя юність пройшла, а з нею – і сподівання на краще життя. А зараз мною керує бажання помсти. І з нею – повернути нашу віру”. “Що ми тобі зробили?! Навіщо тобі жертви?!” – продовжує філософську дискусію “жертва”. “Ти – передостання жертва, яку я принесу “перуну”! Ви всі зрадили його! Він вдарить з неба блискавкою і винищить всіх вас, невірних!” “У тебе нічого не вийде, а твої ідоли нікому не потрібні!” – раптом втручається у диспут воскреслий із мертвих Мальок. “Ви всі – відступники, християни! І ти – разом із ними! І зараз ти за це заплатиш!” – скаженіє “жрець”. “Ідоли у світі – ніщо! Ти запізнився на десять сторіч!” – наводить переконливий аргумент Мальок. “Ти завжди був слабаком!” – заносить над очкариком свій іржавий ритуальний дріт “жрець”, однак сам гине, прохромлений наскрізь нараз змужнілим Мальком. Я би здивувався, якби далі побачив, щось краще від американського хеппі енду. Однак, дива не сталося...
Автори фільму як про неабияке досягнення говорять про те, що їм вдалося знайти “місцевий” матеріал-антураж для своїх хворобливих фантазій. Цим громадянам світу не маю наміру нічого доводити – не доберуть. В силу їхньої інтелектуальної недолугості. Однак, зверну увагу зацікавлених людей на деякі важливі моменти. При неуважному переглядові може скластися враження, що нещасні герої “Штольні” стають жертвами маніяка (чи – двох, якщо запідозрити у співучасті “професора”), для якого (чи яких) язичницьке минуле, яке вони суб’єктивно трактують, є своєрідною шизою. Насправді ж, жоден поворот примітивної сюжетної лінії фільму до такої думки не схиляє. Навпаки, наявні всі підстави для висновку про те, що шизою автори фільму вважають саме язичницьке минуле як таке. Так, згадаймо пролог до фільму. Із самого початку глядачеві говориться про “страх перед язичницькими богами”, принагідно зазначу, що вдруге страх тої ж природи фігурує у розповіді професора. Таким чином, страх перед язичницькими богами, який, вочевидь, живе у нездоровій психіці авторів, є основною “пружиною” фільму, який, як ми знаємо, є фільмом жахів за жанром. Літописне, нематеріальне “зло”, яке існує у фільмі у вигляді пролога-“літопису” і баєчки професора матеріалізується в “ідол”, який завжди десь поруч, по суті є метафізичним ініціатором убивств-“жертвоприношень” (адже згадаймо: по-суті всі смерті відбуваються за фатального збігу обставин), і з’являється “вживу” у передостанній кульмінаційній, а відтак – головній, сцені фільму. Другий матеріальний носій зла у фільмі – “жрець”. Його поява є логічним продовженням прозорого натяку з пролога про те, що нащадки гнаних служителів культу живуть серед нас. Тут же, у пролозі, глядачеві і підказують як він має назвати підземного маніяка – “жрець”. Сам “жрець” підтверджує свій зв’язок із певною “традицією”, говорячи про вікове переховування у підземеллях. Оскільки іншої “традиції” фільм не показує, то стає очевидним, що підземний псих, за задумом авторів, і є нащадком вигнаних свого часу служителів культу. Думка про те, що суть “традиції”, послідовником якої є “жрець”, полягає у принесенні людських жертв “ідолові”, заганяється у свідомість глядача шляхом демонстрації кривавих картинок у пролозі та через “авторитетну” розповідь професора своїм довірливим студентам. Знов-таки, автори фільму навіть не намагаються спростувати таку гидотну ідею як особисту вигадку викладача, а навпаки – її стверджують через кривавий сюжет фільму. Не можливо дійти висновку і про те, що автори фільму насправді не мали на увазі жодної конкретної історичної традиції, місцевості чи країни, а отже – народу. У фільмі із самого початку і до самого кінця фігурують такі ключові архетипові для нашого народу поняття як Київська Русь, Київ, Перун, Україна. При цьому, ім’я Рідного Бога – уособлення динамічного начала Всесвіту – вживається у фільмі виключно у негативному дегенеративному контексті. Наведене не може бути сприйняте інакше, аніж осквернення святині. Для тих, хто не знає, зазначу, що стаття 179 Кримінального кодексу України визначає такі дії як злочин. Гадаю, варто попрацювати у руслі, яке надає чинне законодавство. Особливо хочу підкреслити, що поняттям “язичництво” та “Перун” автори фільму протиставляють християнство і християн, і далеко не у порядний дискусійний спосіб. Так, нагадаємо, “жрець”-“язичник” погрожує християнам в особі конкретного героя фільму карою за відступництво, а саме – смертю. Смертю, яка статтею 442 чинного Кримінального кодексу України визначається як геноцид, тобто діяння, умисно вчинене з метою повного або часткового знищення будь-якої національної, етнічної, расової чи релігійної групи шляхом позбавлення життя членів такої групи. Отже, автори фільму, не більше не менше, приписують сповідникам Рідної Віри, які, як ми чули, “живуть поміж нас”, не більше не менше, - намір вчинити геноцид християн. У зв’язку із цим, мене дивує той факт, що державні органи України, із компетенцією яких пов’язані виробництво і прокат фільмів в Україні, по суті сприяють і не перешкоджають триваючому злочину, склад якого передбачений частиною 3 статті 161 Кримінального кодексу України, а саме - порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності або ставлення до релігії, яке у даному разі полягає в умисних діях спрямованих на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті, на приниження національної честі та гідності, образі почуттів громадян у зв'язку з їхніми релігійними переконаннями, що вчиняється організованою групою осіб.
Завершуючи, зупинюсь на наступному. Уявіть собі, приміром, Хідео Наката, який знімає фільм про Божественне начало, іменоване Сінто, як про кривавого ідола, який потребує людських жертвоприношень, а імператора Японії – його втілення на землі і Головного Жреця виставляє у ролі убивці-збоченця. Переконаний, що на сторожі поваги до народних святинь у Японії стоїть закон. Однак, навіть, якщо такого б і не було, то, безумовно, знайшлись би люди, які допомогли би такому сину недостойних батьків зробити собі харакірі. Питання навіть не у поширеності чи не поширеності Рідної Віри в Україні та інших слов’янських державах. Питання у звичайній самоповазі. Так, здоровому у психічному смислі грекові-християнину ніколи не спаде на думку паскудити ім’я Зевса, Афродіти, Гери... Таким чином, автори фільму, незалежно від свого етнічного походження – люди незрілі психічно та обмежені інтелектуально і культурно. Та власне, на таку аудиторію і розрахували свій набір голлівудських штампів “SUSPENSE FILM”. Ну то, власне, видно хробака по плазуванню. Себто, видно режисерів по “Штольні”.
Насамкінець зазначу, що у відповідності до положень пункту 4 частини 1 статті 94 Кримінально-процесуального кодексу України, приводом до порушення кримінальної справи, зокрема, є повідомлення, опубліковані в пресі.
