Рідновірський інформаційно-аналітичний ресурс Головна Реєстрація Вхід
Головна » Статті » Влада

Мудрі римляни казали
Мудрі римляни казали: "Справжній патрицій і без тоги залишається патрицієм". Тим самим натякали, що елітарність проявляється аж ніяк не в зовнішньому напускному блиску, а у внутрішній сутності, сприйнятті патрицієм себе і світу саме з позицій "кращої людини", покликаної панувати не заради самої влади, а лише з метою давати лад суспільству.

"Панувати за правом", казали тоді, і пізніше, в епоху європейського лицарства.

А визначати це "право" на той час було не складно, адже критерій був єдиний - порода. Ні, "порода" не в брутальному сучасному розумінні, а як визначення верстви найкращих, у всьому. Не дарма ж римські імпе-ратори любили вправлятися не лише у мистецтві політики, а й у володінні різними видами зброї під час гладіаторських боїв. Чи в кулачних поєдинках, як неперевершений чемпіон із панкратіону - Піфагор (той самий). Згодом "порода", як критерій шляхетності та елітарності, поступилася місцем такому показнику як гроші. Володіння багатством стало достатньо для того, щоб людину поважали, щоб вона мала право претендувати на панівне становище в суспільстві, причому будь-якому, на будь-якій території. Бо оскільки гроші не мають кордонів, то і цінності, в основі яких е лише жадоба утвердитися на вершині життєвої піраміди завдяки капіталу, теж не мають кордонів. Як, зрештою, і ницість людей, для яких гроші - універсальна цінність. Так ми, люди ХХ - ХХІ ст., успадкували суспільство, в якому не тільки не вигідно, а й просто небезпечно бути шляхетним, чесним, справедливим, принциповим. Бо це шкодить конкуренції, виживанню на ринку, і загалом, у нашому сучасному світі бути принциповим - значить шкодити кар’єрі, самому влаштовувати собі проблеми, і щонайменше, виглядати "білою вороною". В кінцевому рахунку люди із шляхетними якостями і потенцією патриція опиня-ються на нижчих щаблях суспільної ієрархії, приречені замикатися у своєму внутрішньому, вибудуваному на засадах шляхетності, світі, в той час як їх призначення якраз у зовнішньому - давати лад суспільству.

У цьому контексті дуже символічною е фраза, почута від гевала під час святкування перемоги Великого князя Святослава над хозарами біля пам’ятника герою. Було сказано приблизно таке: "Князь Святослав - це чудово, "Іду на Ви" - дійсно гасло (девіз) лицаря, але до чого тут козаки?" Очевидно, молоду людину увів в оману якраз зовнішній вигляд князя - довгі вуса та коса (чуб, не оселедець), які прийнято ідентифікувати з козаками. Та у цьому зауваженні е певна міра правди, бо коса на голеній голові Святослава – то і е зовнішній атрибут шляхетності. Княжичу після проходження ним чоловічої ініціації (у 13 років) дядька (старий воїн-виховник) виголював чуба і оперізував мечем. Відтоді він ставав спадкоємцем батькової влади. Хтось скаже, що ця ініціація вельми нагадує ритуал посвяти в лицарі. Та це і не дивно, адже то була українська посвята в лицарі, і козаки недарма носили на головах коси – символ лицарської гідності, цілком справедливо вважаючи себе спадкоємцями не лише княжої слави, а й української шляхетської, воїнської традиції, що неперервно передавалася крізь віки із великокняжої Руси. Коли говорити формально, то Европа вважала козаків лицарським станом нашої нації (про це писав Г. Л. де Боплан, це доказувала козацька зброя на теренах усієї Европи). Люди, котрі пройшли трирічний вишкіл на Січі, приймалися при европейських дворах як дворяни. Більше того, після Хотинської битви, коли козацтво практично врятувало Европу від Турецької імперії, в середовищі европейської шляхти стало модним відправляти юних нащад-ків прославлених дворянських родів Европи для осягнення військового мистецтва саме на Січ. Прикладом таких зв'язків може бути хоч би і славетний полковник Максим Кривоніс, який, як відомо, був шотландцем із походження. Змушені були визнавати шляхетність козаків і поляки: з десяток разів формально, коли Речі Посполитій козацтво було потрібне для війни і вони вимушено визнавали їх вольності, і ще стільки ж разів козацтво само шаблею добивалося ви-знання свого шляхетського статусу. Польські магнати в Україні дуже часто з жаком писали до Сейму, що вся Україна покозачилася, селяни не бажають працювати, а підперізуються шаблею і вважають себе вільними людьми, рівними панам. Що є таке свідчення, як не визнання шляхетського, лицарського достоїнства козацтва, яке ніколи ані в нас, ані в Московії не дозволяло ідентифікувати себе із селянством, що його козаки зверхньо називали мужвою (в Росії - лапотніками (від лапті)).

А Січ, до речі, вважали класичним лицарським орденом. І це справедливо, зважаючи на наявність у Запорозького братства усіх формальних атрибутів лицарських орденів того часу, як зовнішніх (герб, гасло-пароль), так і засадничих: чітка, жорстка ієрархія; ціла низка ініціацій, починаючи від джури і закінчуючи майстром бойових мистецтв - козаком-характерником; а ще усвідомлення корпоративної спорідненості (запорожці, як і адепти лицарських орденів Европи, звали себе братами (fra)) та ледь не месіанське покликання – врятувати християнський світ від ісламу. Тому підстави для станового виокремлення у козацтва були, і мали вони під-ставовий характер. Коли розглядаємо европейську традицію тих часів, то зіштовхуємося із практично класичною варновою (ще неправильно кажуть - кастовою) системою: працівники-виконавці (селянство), люди справи (купецтво), воїни-державці (лицарський стан) та люди ідеї (на той час - церква). І різниця між ними полягала не суто в площині формального суспільного статусу, навіть не в якості породи (привілею місця народження), а, як ми уже наголошували, у способі мислення, ідентифікації себе, свого місця, покликання і місії стосовно інших людей. У випадку тодішньої України, селяни – це ті люди, яким було затишніше у своєму вишневому садку, хай і доводилося гнути спину на пана, яких не приваблювало звабливе, але доволі при-марне, сповнене пригод, небезпеки, дії вольне життя козака. Геніальною квінтесенцію такого життя е вираз: "Моя хата скраю". Бо життєва норма таких людей – пасивність, невтручання, недіяння, боязнь прийняття рішень, схильність до перебування в юрбі. І прямо протилежний спосіб мислення у козаків. Якщо селянин-посполитий думає категоріями "добробут", "родинне щастя", "спокій", то козак (як і европейський дворянин) мислить категоріями "честь", "справедливість", "добро Вітчизни". Якщо мисленний обрій селянина обмежується його родиною, то для козака він охоплює всю державу. Козак свідомо ставить суспільне попереду особистого, і це не подвиг чи стремління, продиктовані власною вигодою, а психологічна норма мислення лицарського стану. Призначення лицарства – давати лад у суспільстві, творити державу. Саме це – боротьбу за власну державу – ми і бачимо в усі періоди розквіту козацтва. Наївно думати, що наші викладки є суто теоретичними міркуваннями, далекими від нинішньої суспільно-політичної практики. Так, на сьогодні у нас (як, зрештою, і в усьому «цивілізованому» світі) офіційно фіксується держава демократичного типу та безстанове суспільство. Але наголосимо – офіційно, що аж ніяк не заважає можновладцям організовувати суспільну верхівку саме за становими принципами, бо вони є природними і засадничо характерними для такого біологічного виду як homo sapiens. A серед них спадковість грає чи не вирішальну роль. Адже як у станових мусульманських монархіях, так і в сучасних країнах Европи чи США людина, яка чогось досягла у певній царині людської діяльності, намагається передати свої здобутки в опіку не найкращому професіоналу зі свого оточення, а своєму найближчому родичу. Спрацьовує базовий інстинкт Роду. І топ-менеджер якоїсь великої корпорації, яким би високопрофесійним він не був, ніколи не вийде на рівень власників корпорації. Хіба що одружиться на дочці власника. І це характерно не тільки для суспільного прошарку, означеного у становій системі як варна вайшіїв-господарів, а й для усіх інших станів. Сьогодні служити до війська (маємо на увазі не рекрутську, а професійну - офіцерську службу) може піти кожен, та чи піде? Піде лише той, хто відчуває в собі потяг, генетичну схильність до нелегкої, часто брудної роботи професійного воїна. Та генетичної схильності часто буває замало. Адже з людей із генами кшатрія однаково добре виходять як військовики, так і бандити, грабіжники, вбивці. Бо люди цього типу – це "люди межі", які не можуть не ходити по лезу. Тут на передній план і виходить проблема спадковості. Людина крім природних схильностей має мати ще і лицарське виховання, виростати в атмосфері пошанування засад честі, справедливості, та ін. лицарських чеснот. А для реального їх сприйняття юнацтвом, вони мають бути престижними, цікавими, такими що викликають до носія цих чеснот повагу оточуючих, дають йому право вважати себе кращим у своєму суспільстві. Наразі в нашому суспільстві престижною і "крутою" є поведінка не лицаря, а "безбаштового бандита". Це неприродний стан речей, і в цій ситуації радує хіба те, що носії генетичного коду Воїна серед українців ще не перевелися. І юнацтво має цей тип людей за ідеал. Залишилося лише поширити на носіїв цих кшатрійських потенцій засади ли-царського, у випадку України, козацького виховання.


Джерело: http://www.viche-info.com/index.php?option=com_content&task=view&id=805&Itemid=6
Категорія: Влада | Додав: Богудан (14.11.2007) | Автор: Володар Куртяк
Переглядів: 600 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Субота, 21.10.2017, 04:10
Меню сайту
Категорії каталога
Світогляд [45]
Суспільство [39]
Влада [26]
Господарство [9]
Наука [29]
Події [28]
Творчість [11]
Розваги [0]
Офіційні папери [2]
Особи [22]
Промови [3]
Відгуки [9]
Форма входу
Логін:
Пароль:
Наше опитування
Чи подобається Вам наш сайт?
Всього відповідей: 196
Пошук
Друзі сайту
Рунный посох: официальный сайт фестиваля славянских искусств Славянская Библиотека: книги, статьи, языческая музыка разных стилей, клипы языческих музыкальных коллективов, видео, ссылки, юзербары, Вече. Славянский информационный каталог Общество Белые Традиции
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
"Віче" © 2017Хостинг від uCoz