3. Античні часи у ВК

Вище ми розібрались з найдавнішою й найважливішою для досліджень частиною історіографії “Велесової книги”. З частиною, яка згадує 20000-літню традицію пра-протослов’янської етногенези, живиться основою з найпершої в світі держави Аратти (з 6200 р. до н. е.) та приморського її відгалуження – Оріяни-Орісси-Борустена (не пізніше як з 2300-1700 років до н. е.), звідкіль відбулась міґрація на захід з довгочасними поселеннями в Троаді, переселеннями звідтіля до Італії (ХVІІІ-ХІІІ століття до н. е.), а потім у Карпати (з Х-VІІ ст. до н. е.). В той же час у середині ІІ тис. до н. е. почалась міґрація з Оріяни на схід аж до Індії – звідкіля десь у IХ ст. до н. е. деякі роди повернулись на одвічну свою батьківщину, але спровокували двухсотлітню міґрацію частини населення в держави Близького Сходу (аж до Єгипту) й назад. На кінець VII століття історія слов’ян дещо стабілізувалась: чимало родів міґрантів осіло в далеких краях, але деякі повернулись із заходу й сходу на Руську свою прабатьківщину – й були прийняті місцевими родичами від Дунаю до Дону; родичами по Білорусії й Аратті-Арті-Арсанії (за свідченням арабських мандрівників ІХ-ХІ століть).

У VІІ ст. до н. е. відбулось одне з перших кодифікувань історичної традиції слов’янської спільноти; кодифікування переказів, а може й записів – з яких виникла згодом ВК. Час від часу кодифікування відбувались і далі, коли актуалізувалась проблема єднання Русі…

За “батьком історії” Геродотом (IV 5-7), “царські скіфи” називали себе сколотами й вели родовід від місцевого Таргітая, який жив за тисячоліття до навали в 514 р. до н. е. на Скіфію персів під проводом царя Дарія. Сколоти були, напевно, слов’янським плем’ям, яке шанувало Коло (Свароже) і будувало кола (Голунь та ін) – міста з довколішніми селами, споріднені з шумерськими уру або грецькими полісами… Саме через сколотів руси могли вважати скіфів своїми кровенцями (7е).

Таргітай і подібні до нього ‘Переможці Сонця’ знані серед багатьох індоєвропейських нащадків Аратти; спадкоємець титанів Аполон-Таргелій наближується до войовничого Купали “Велесової книги” (21, 28). До того ж основна територія “царських скіфів” ліворуч від гирла Дніпра ще й у пізні часи межувала з правобережними ‘жезлоносними аріями’ (дандаріями) – володіння яких могли опікуватись прямими нащадками батька Орія й розширялись іноді аж до Тамані (Таматархи ВК 14, предтечі Тмутараканського князівства часів Київської Русі).

Після короткочасного конфлікту в VІІ ст. до н. е. кіммерійців і скіфів, ВК не вважає вже ворогами останніх. Але якщо царські та ін. скіфи разом з гелонами, будінами й сарматами дали в 514 році відсіч перській навалі – то, згідно з Геродотом (ІV:119), серед небажавших захищати вітчизну агафірсів, неврів, андрофагів, меланхленів і таврів могли бути й руси ВК (8): згадаємо Дарія перського, який до нас прийшов і побив нас через наші роз’єднаність і усобиці. Але це могли бути й гелони, місто Гелон яких знаходилось на землі будінов – і було спалене персами (ІV:123).

Проте найбільшими ворогами античних часів автори ВК вважають греків і римлян. Ворожнеча з першими почалась ще від облоги Трої й перенеслась на візантійців передодня хрещення Русі (на чому ми ще зупинемось).

Згадки про часи гомеровської Трої не дуже чіткі, але досить промовисті. Найдавніша згадка про те, що греки напали на Русь (напевно Троянську, відображену у Вєті родопських болгар), обрамлена міфом про створення світу Дажбогом (1) – тобто наближена до головування в зодіаці-Сварзі сузір’я Тельця в 4400-1700 роках до н. е. (про це мовилось вище). Часи, коли пращури у роді старших обирали як князів, … і греків не питали, віднесено до Богумира (10), який жив невдовзі після Троянської війни ХІІІ ст. до н. е. Може це вона виставляється (2а) причиною переселення на чолі з отцем Орієм після того як од південних країв ходили, щоб узяти землю нам і дітям нашим. А там греки напали на нас, бо ми всілялися на їхню землю. І була січа велика і багато місяців.

Є також згадки про чвари й торгівлю, які можна співвіднести з розповсюдженням античних міст-колоній у Північному Причорномор’ї й об’єднанням частини їх у Боспорське царство (напевно, Грецьколунь ВК). Деяким з цих міст – Хорусуну (Херсонесові), Сурожі (Судаку) – могли передувати поселення, об’єднані в Борусію та Сурозьку Русь (6в, 19). І хоч мовиться про вигнання греків звідтіль (23), але то реальність (та й то почасти) середньовіччя; в античні ж часи переважали інтереси торгівлі: Греки хотіли підкорити нас біля Хорусна, і бились ми проти рабства нашого. І була та боротьба і битва велика тридцять літ, і ті лишили нас у спокої. І тоді греки пішли на торги наші… Отож і торгуємо так до цього часу (7б). Маються свідоцтва використання русичів боспорським царем Митридатом у війнах, які вів той спочатку проти місцевих греків (19), а в 89-63 роках до н. е. проти наступу римлян (32). А митриди сказали русам, що ті можуть селитися біля них. І коли згодились, ті греки вели до битви, потім вдруге і без кінця… Пішли руси геть от греків і сіли на Дону і Донці, а пізніше пішли до Дніпра і Дунаю, і там мирно жили… А ми з тими Митридами поріднилися.

Оскільки тисячу літ відбивались ми від римлян і готів (7в), то й чвари русів із римлянами могли сягати етруської давнини адріатичного Семиріччя. А (згодом) переможена була русь греками і римлянами (після Митридата?), і пішли по морських берегах до Сурожа і там утворили Сурож; край той був сонячний і підлягав Києву (6е). Ясна річ, що вчений-історик не може цілком покладатись на свідчення ВК; про необхідність перевірок ми вже говорили. Повторимо й тут, розглядаючи згадки про перемогу дулібів і русів над легіонами римського імператора Трояна за триста літ до нашого часу або за п’ять сотень літ до готів (29), тобто в ІІІ ст. до н. е. – VІ ст. по н. е. Насправді ж Троян переможно воював з даками (предками румун і молдаван) у 101-106 роках, хоча могли бути задіяні також слов’яни… З іншого боку, не настільки шанували супротивники того імператора, щоб саме на його честь прославляти віки Трояні, землі Трояні, Троянов вал біля Дунаю.

Згадка про гординів боруських, які од римлян пали коло Дунаю біля Троянь-валу. А ті простою тризною лягли (7ж), – значно прояснює справу. Троянами у колишній Валахії (Бесарабії) називають вали – від яких могла піти і вказана назва книги, і волхви (25). Вали на території Русі розповсюджені по всіх степах і лісостепах. Час виникнення їх невідомий. Але вже ясно, що початок їх будівництва могли стимулювати кільцеві (нерідко хрестовидо, у напрямках світу, розімкнені) рови та вали святилищ-обсерваторій Аратти. Трипілля – на місці якого було одне з населень Аратти й яке дало умовну археологічну назву пам’яткам цієї держави – зберегло відтоді свою назву: ‘Три поліса(-защити)’. Бо від Трипілля, що стоїть над Дніпром, тризубом на сотні кілометрів розходяться вбік Дунаю “Змієві вали”, а обабіч цього містечка стоять виниклі за кіммерійських часів Трахтемирівське (чи не від ‘миру Таргітая’?) та Ходасівське городище. Ну чім не “земля Трояна” “віків Трояніх”? Та й 30-кілометрові вали Гелона-Голуні – трьохчастинні; як і стіни Трої, від якої (Іліоном ще названої) пішов той Гелон, заснований одним з трьох синів мандрівного Геракла.

Щодо “Змієвих валів” української легенди про ковалів Кузька та Дем’янка (від кузні та домни), які запрягли до плуга вогненого Змія й примусили його проорати ті рови та вали від полтавської Голуні аж до Синього моря, – їх створили, як бачимо, втрьох. І це походить від головного міфоритуалу індоарійських Вед: герой Індра звільнює новорічне “Вмістилище” Валу від змія Врітри. “Велесова книга” згадує цих персонажів: перший через Впаруні (ведичного Варуну) трансформувався в Перуна і віддав Паруні всю зброю (31, 6 г), а другий (можливо, через Інтру і Вола 6г) перетворився на Велеса – який не тільки навчив пращурів землю орати і зерно сіяти (4б), але й став отцем нашим (3а) після дідів Сварога й Дажбога (36б).

Змієборчеська звитяга Індри благословляється ‘Всеохоплюючим’ Вішну – ще одним ведичним персонажем ВК (11а, 15б, 31). З ним пов’язані валоподібні, дійсно-таки з символами Всесвітнього Змія арійські кургани середини ІІ тис.до н.е., розкопані археологами в долині Білозерки на Запоріжжі й на Чонгарському півострові Сиваша. Простежено, що ці споруди мали не тільки поховальне та календарне призначення, але й були центрами міфоритуалу раджасуйя (Рада Свята українців): щорічного об’їзду правителем-жерцем, тобто Брахманом (Рахманом), земель свого народу. Це ж призначення, крім оборонного, мали й Змієві та Трояні вали Русі (України); вони були своєрідними меморіалами на честь триєдиного бога Триглава (Сварог-Перун-Світовид, Хорс-Велес-Стрибог, Вишень-Ляло-Літич та ін.:11), знаком святості й власності русів на їхню землю Трояню, – що об’єднувалась (зусиллями авторів ВК та ін. діячів) з Русі, Русколуні, Борусії…

І так від Аратти, Оріяни і Трої – аж до імператора того Трояна. І се згадаємо, як Троян був дідами нашими розтрощений, і легіони полону брали були до полів наших, і так трудилися на нас десять літ і одпущені були од нас. І се римляни кажуть, що ми ворове (29). Чи не Трояні вали 10 років будували під примусом переможців оті брехуни?

Отже, друга з кількох кодифікацій (впорядкування міфів, легенд та переказів, а мабуть і записів) “Велесової книги” простежується в її тексті на початку античності. Тоді ж, приблизно в VІІ ст. до н. е., відбувались кодифікації індійських Вед, іранської Авести (Ясна якої, як і Веди, згадуються ВК 28, 31), Троянських тем Гомера (та, могло бути, й Богуміра-Богоміра, який одержав небес повчання… про слов’ян, аби вони були такими, як боги казали їм: 22). Нижче розглянемо дві наступні помітні кодифікації, що охопили кінець античності, ІІ тис. до н. е. – ІІ ст.

Спочатку була спроба створити слов’янський, так би мовити, новий заповіт. У ВК 16, не називаючи імен, наводиться прадавня версія легенди про прародителів – Богумира й Славуню – та їхніх двох старших дочок, у яких не було чоловіків і нащадків. Тут бо Велес отроча несе йому – пращуру, а від того, напевно, й Велес став батьком русичів (3а), потіснивши дідівського Дажбога. Отроча ж те виросло, мабуть у князя Славена, а ми нащадки роду Славуни, що прийшов до Ільми-ріки і оселився з готами і тут був тисячу літ (8). Історію цього князя розказано так (17а). Був у нього, виявляється брат Сків або Скіф і сказали ті: “Йдемо до землі Ільмерської на Дунаї і пошукаємо Бастара, сина свого, що залишили там на сторожі”. А ільмерці пішли на північ і там град свій Славен заснували. А брат Скіф біля моря був і свого Бастара привів. А після них був онук Кісек, який був володарем степу південного і многа крве (корів або кровенців, родичів). І там була велика війна люта за посіви по обох берегах Дунаю до гори Руської і до схилів Карпатських. І там прижились, утворили коло (валів) і були за ним… і стояла тут та земля (Трояня) п’ятсот літ. В іншій редакції до цієї ж дощечки додаються слова: А Бастар сина свого Венда оставив старому отцеві Іломерові, а сам пішов на північ і там свій город Славень ствердив. Далі він називається Новгородом: вогонь віщий в граді Нові на Волхові, многі храми в Нові граді на Волхові-ріці (31, 21), – але, може, то було інше місто.

Вище згадано події, відомі дослідникам історії вказаних вище сторіч (В. Торон. Древнейшие известия о Руси. – М., 1997; А.Н. Лебедев. Образование славянского мира. – К., 1997). Подальші події відомі тим паче. Тому не буду засереджуватись далі на них, обмежусь загальним начерком.

Створивши у VІ-ІІ ст. до н. е. на берегах Венедської затоки (Балтийського моря) так звану “поморську археологічну культуру”, венеди породичались з бастарнами та ін. місцевими племенами германців, кельтів, балтів, фінів. Перехід від поморської до пшеворської культури ознаменував зворотнє просування на південь – до земель наших, до степів давніх, щоб глядати ватри іні, як у дні виходу од П’ятиріччя і Семиріччя, коли на сході відійшли од нас (36а), “Пшеворська культура” розповсюдилась до верхів’їв Одера й Вісли, а з Волині по Прип’яті до Дніпра, перетекла в “зарубінецьку культуру” рубежа тисячоліть. Се про Волинь ідеться перше, яка била ворогів, бо хоробра є. І та Волинь є першим родом, будучи їх (антів) початком (24б). Активізувався етногенез слов’ян, активізувався й германців – і обидва народи потяглись до причорноморських степів, де мусили брататись та битись як між собою, так і з місцевими сарматами, спадкоємцями скіфів.

В цей же час, близько ІІ ст. до н. е., згорнулась 500-річна історія карпатської Руськолуні – а потім подалися на схід сонця і пішли до Дніпра… і отці називали Непре Препенте (Дніпро Прип’яттю) (5а); одна частина йде до Голуні і там залишилась, а інша – біля Києграда; і перша є руськолані, а друга – Кия, що сурень (південну) шанує (22). Так, зарубінецька культура поділяється археологами на волинську та київську групи, а “фракійський гольдштат” у Карпатах змінюється спочатку прийшлою пшеворською, а в І ст. липицькою культурою - що ввібрала в собі ще й сарматські та фракійські роди. І знову виникла між русичами усобиця, і ворогували вони, і силу втратили, маючи сутички і безладдя. Отож прийшли вороги на отців наших на півдні, і втратили (отці) Сківську землю на побережжі морському і степи, і потяглися на північ, і зустрілися з фреце (фрягами чи фраками), які надали свою поміч на ворогів (17а).

У боротьбі з тима усобицями нащадки правителів-кудесників (33) Руськолуні й розпочали, напевно, чергове впорядкування “Велесової книги”. При цьому вони зперлись на авторитет пращура Кия, батька Орія зовсім не згадуючи. “Новий заповіт” свій кудесники розпочали тільки з заснування Новгорода (замість кинутого десь Старграда) біля Ільмер-озера пращуром Славеном (15а), далі переказали канонізовану вже раніше легенду про прабатьківщину в Семиріччі, наплутали з послідовністю міґрацій індійської, італійської, єгипетської (Загогрія, Дворіччя, Сірія, гори високі й степи небоданні, Карпати); потім вже мова йде про Дніпро – де Кий заснував град і воював з племенами осзесче та онезьва (може з кельтським чи германським плем’ям естів та спорідненими з ними остготами, які прийняли участь у формуванні згаданої вище київської групи зарубінецької, а згодом “київської археологічної культури”). В ті ж часи відродження авторитету пращура Кия відбулось братання Славена, Сківа й Бастана, нащадками яких виставлено Венда й Кісека (17).

Як Кий у лісостепах Наддніпрянщини, так і у степах південних Кішек був великий і мудрий (25). І саме в його володіннях завершувалось третє кодифікування ВК, що спиралось тут на авторитет не Кия, а пращура Орія, – але також закликало до єднання Русі. І був Киська той славен, і люди отця Ора славні, бо слава зросла їхня (35а). Воювали вони з ізвами й ієзами, та оскільки Кисько не захотів возз’єднатись, його люди були повержені од мечів тих язичів і ясів (35б) – пізньо-сарматських племен Предкавказзя ІІ-ІV ст.

Ще з тих часів, коли Тамарха (Тмутаракань, згодом Тамань) була арійською (С)Індикою та оріянською Кіммерією, тут почав складатись один із головних центрів Русі, що на кінець античних часів прийшов на зміну Борусії пониззя Дніпра. Сурож, розташований навпроти через Боспор Кіммерійський (Керченську протоку), став на якийсь час столицею й отримав назву Росія-град (33). До Киська тут нараховували вже сімдесят князів наших, як Мезислав, Боруслав, Комонебранич і Горислав (25). Ім’я ж Киська-Кішека походить, напевно, від Кісійських гір – вказаних римським географом І ст. Плінієм на місці П’ятигорська. Чи не ходили сюди укри волхвів, і чи не воскресили вони авторитет пращура Орія при тодішньому впорядкуванні майбутньої “Велесової книги”? Чи не вони зберегли для нащадків слова загиблого Кісека: Де пролита кров наша, там є земля наша… Буде так, як у старі часи отців наших… Будете синами своїх богів, і сила їхня пребуде з вами до кінця (17в).

Не виключено, що статуя воїна ІV ст. з подібним до ВК написом – яка була перевезена до П’ятигорська в 1849 році (тепер вона в Москві, в запаснику Державного історичного музею) з кургану над річкою Етоко – має більше відношення до Киська, ніж до наступного Буса Білояра (8-9), як то вважає О. І. Асов. Як би там не було, а саме з приходом придунайських волхвів до Предкавказзя й черговою кодифікацією ВК наприкінці античної доби можна пов’язувати появу легенди про Куара, Мелтея та Хореана (але без натяку на отця Орія, хіба що на Індію – але може й (С)Індику у вірменській “Хрониці Тарона” ІVст. А ті роди існували за Кия до князя Кісте (22).

4. Формування Київської Русі за ВК

Києвів і т.п. у Європі чимало – бо багато було городів, обнесених киями, та стольників з киями-патериками (як, мабуть, і пращур Кий “Велесової книги”). І Русь у слов’янському світі була не одна – не лише та, яка пішла нібито від варяга-русича Рюріка. Русь започаткувалась, як з’ясували ми це, ще в ХХІV-ХVІІІ століттях до н. е. – від Оріяни-Орісси-Борустена, приморської частини найдавнішої в світі держави Аратти. Зберігши про неї тільки відлуння, ВК розпочинає власну концепцію формування Русі з Семиріччя (забувши розтлумачити нащадкам, що та була після Троянської війни, на узбережжі Адріатики), а діяння пращура Кия відносить до затвердження Руськолуні в Карпатах Х-VІІ ст. до н. е. Проте наприкінці античної доби, під час чергової кодифікації ВК виникає уточнення: І се Кий помер, будучи нашим володарем тридцять літ (36б).

Отже, життя молодшого (не пращура!) Кия припадає десь на ІІ ст. до н. е., як і перенесення центру єднання Русі з Карпат на Дніпро. Були, напевно, й ще Киї-‘Жезлоносці’ – напевно, з князівського клану (русів-раджанья-радників чи кшатріїв-кошових) дандаріїв: ‘жезлоносних аріїв’, які існували в пониззях Дніпра до кінця античності й могли спородити наступних полян (й від “поля”-степу, але більше від ‘полісу’-захисту: як розглянені вище Купала, Трипілля та ін.). Найпізніший – зазначений Нестором та іншими літописцями – зі згаданих ВК (22) Київ правив у V ст.: По готській війні все порушилося і, Руськолань покинувши, одійшли до Кия й оселились на землі тій… І так було се через років тисячу триста по Кию-отцю, триста років по Карпатському життю. Це відповідає відомостям про заснування наддніпрянського Києва в 430 році (за публікаціями в ХVІІІ-ХІХ ст. свідчень літописів, що не зберіглися). Від того й слід починати зародження Київської Русі.

Історію міста, тим паче столиці, не можна розпочинати з неміських поселень (стоянки на території Києва були ще за мамонтів!) – то передісторія, яка є в будь-якій зручній для проживання місцині. Натяки ж ВК на заснування наддніпрянського Києва сином пращура Орія (7з) – то сліди розглянутих вище та останньої (близько 880 р.) кодифікацій (15)... Друге зауваження щодо розуміння формування Київської Русі. Слід мати на увазі непевність тогочасних границь, мінливість їх навіть у рабовласницьких Греції, Боспора, Рима та Візантії. Що ж до “імперії Германаріха” готів ІV ст., то вона уявляла собою вервечку районів, тимчасово зайнятих міґрантами (у місцевих племен) вздовж південно-східного узбережжя Балтики, потім Новгородщини, Поволжя до самого Каспія, а звідтіля на Кавказ; друга частина “імперії” була більш стабільною й сягала від Карпат до Тамані, вздовж Північного Причорномор’я (Б.А. Рыбаков. Язычество древней Руси. – М., 1987).

Приблизно так розгорталась й розглянена вище історія Русі - але етнокультурний процес її був набагато триваліший, широкий, могутній. Більш-менш постійне ядро між Нижнім Дунаєм і Середнім Дніпром походило від найдавнішої в світі держави Аратти (ядра індоєвропейських народів – слов’ян, тих же греків, римлян, готів та ін.), а міґраційні потоки сягнули аж Італії, Індії, Єгипту, Прибалтики. Так було між ХХІV-VІІ століттями до н. е. Потім потоки почали втягуватись в ядро, етнотворчий центр якого блукав від Карпат до Кавказу; в цей час і розпочалось безпосереднє творення “Велесової книги”. У ІІІ-ІV ст. н. е. центр засередився в лісостеповій і степовій Наддніпрянщині, – і тут, в умовах готського нашестя створилась “київська археологічна культура”, а разом зародилась (не почалась ще) Київська Русь.

Готи з’явились у пониззі Дунаю наприкінці ІІ ст.; цих везеготів очолював, можливо, Коноріх (27). Нашестя зчинили остготи, які – за “Готикою” Йордана середини VІ ст. – вдерлись у причорноморські степи через болота “землі Ойум” (напевно Волини). До моря вони вийшли близько 230 р. Їхніми ватагами ВК (27) називає Алдориха, якому данину давали, та Готориха – прадіда найвизначнішою з готських вождів, Іермонрєха (Германаріха)… Ці події добре узгоджуються з археологічними даними. Чисто готською вважається вельбарська культура, яка розповсюдилась в ІІІ ст. на Волинщині й Київщині, потіснивши попередню київську археологічну культуру слов’ян та союзників. Надалі формується змішана черняхівська культура, в якій фахівці розрізняють тепер слов’янські, готські, фракійські поселення.

В середині ІV ст., коли розгорнулась “імперія Германаріха”, Русь почала підніматись не з Київщини (бо й столиці ще такої тоді не було), а з причорноморської Таврії. Се Русь була відрізана від заходу сонця, а інші пішли до сури на південь і заснували Сурожград біля моря, що належало грекам. Там кріпив Сурож Білояр. Криворіг був тоді князь русів… А вони, греки, були на Голуні. Криворіг договорився, аби руси одкрилися там. А потім греки напустили на них боянів у залізах і побили їх… Ілірмоще (ільмери-новгородці або іллірійці, родичи чи нащадки кіммерійців) сказали, що ми нерозумні, і прийдуть нам помагати (4в). Надалі стала Сурож погречена і не буде вже руська (6д). Але налетімо соколами на Хорсунь. І братимо їжу, і добро, і худобу, ще й полонених греків (7д). Та не було удачі й тут – і маємо примусити Хорсунь заплатити за сльози дочок наших уведених і синів, у рабство взятих (7в).

Піднімаючись, Русь мала спочатку подолати головну свою неміч – розбрат. До цього знов і знову закликає “Велесова книга”: Предречено од старих часів, що мусимо в спілці з іними створити державу велику, відродити маємо Руськень нашу з Голуном і трьома стами городів і сіл (36а).

З 230 року стогнала Русь 120 літ під навалою готів, до яких ще на 50 долучились греки Боспорського царства колишнього та римляни од Дунаю (6б). А там почали з готами воювати, і сила людська погнала тих опріч… І пішли до Голуні і до Суренце землі, до того моря дулібського. І зліва були готи, а прямо на півдні – елани (греки)… І стали грудьми проти них, і вразили передніх, і вчинили прю велику. І грецьколань миру запросила; і закінчили війну нашу (34). Добившись миру з греками, причорноморська Русь взялася за “імперію Гермнаріха”: і тут була битва велика, і готи були відтіснені і відкинуті до Донця і Дону. І Германаріх пив вино, що буде любим братом поза воєводами нашими. Та коли в 375 році з-за Рай-ріки (Волги) прийшли нові вороги (6б), Германаріх з гунами домовився, і мали ми двох ворогів на два кінці землі нашої. І був Боларев у затрудненні щодо того. І тут Матір-сва прилетіла і сказала йому, що спочатку має напасти на гунів і розбити їх, а потім повернутися на готів. Там бо вразив сина Германаріха і вбив його (27). В іншому місці (6д) цей подвиг приписано боярину Сегені. Він, може, смертельно поранив самого Германаріха – що в “Готиці” Йордана приписано росомонам (“руським людям”) загалом. Є й інші несуттєві розбіжності.

За Йорданом, Вінітар – наступник Германаріха – помстився антам, розбивши й розіп’явши на хрестах їхніх вождів: Божа та 70 старійшин. За ВК (32), це були руськолани, і Германаріх розбив їх, і вбив руса Боже Буса і сімдесят інших хрестував (розіп’яв на хрестах). І тут смута велика була в русах. І повстав молодий Вендеслав, і зібрав русь, і повів на них. І вщент розбив готів… А також земля готська стала руською і до кінця пребуде. Мабуть, з цього й розпочалась відсіч готам, описана вище.

Антам надалі, з кінця ІV до початку VІІ ст. довелось відіграти значну роль у формуванні Київської Русі. Напевно, той Вендеслав і започаткував підйом можливих нащадків троянця Антенора, який вивів свій рід до адріатичного Семиріччя. У перших століттях н. е. римські автори вказують на них у Північному Приазов’ї. Се бо антами були по руськолані, а раніше були русами і лишились ними (24б)… Під час розправи над Божем Бусом анти знаходились десь у пониззі Дніпра – куди з межиріччя Вісли й Одера продовжували іти прибалтійські венеди; Йордан вважав їх пращурами антів і слов’ян загалом. Від того просування на південь від Росі виникла “пеньковська археологічна культура” – яку дехто з дослідників вважає найдавнішою антською.

Але імпульс до виникнення Київської Русі, що зародився в Русколуні карпатській прийшов з берегів не Балтійського, а Чорного моря, – після перемоги русів над греками, римлянами, готами й гунами. А ся треба наша по Седеню отцю нашому, що на Понтійському березі у Росії-граді був. І се руси пішли од Білої Вежі і од Росії на Дніпровські землі. І там Кий заснував град Київ. І се (поселились) поляни, деревляни, кривичі, ляхове на кущу руському. І всі стали русичами (33).

Коли Кий заснував у 430 році Київ, то у причорноморській Русі не він, а якийсь Мауху слов’ян до куща і всі землі до єдності зібрав (33фр). Вірогідним виглядає в V ст. період двух центрів, коли Русь зібрала свої сили і розбила гунів, утворивши Край Антів і Скуфь Києву (7в). Київ, таким чином, підлягав спочатку залишкові більш давньої Скіфської держави або новоутворення, засновником якого вважався Скіф – побратим Славена (17а). Не виключно, що останній був сином або наступником Кия-засновника й звався ще Лебедян (36б) чи був братом останнього. І якщо князь Кий відігнав болгар на північ і аж до Вороненця (за який руси бились до того з готами, а після – з варягами) і з полянами там возз’єднався, і Голинь, град руський, відібрали обітницю свою, від іншої землі, – то Лебедень бо сидів у граді Києві, бідний, бо вражений у розумі і правити не міг. Се бо торжищами еланським і арабським правив, зважаючи на те, що мав чин (34). Якщо вірно свідоцтво про перемогу цього ж Кия над вилазкою готів (десятирічна війна з якими згадана й 37а) та тимчасове розширення його володінь за Волгу і до Суренце землі, до того моря дулібського, – то свідоцтво те можна співставити з даними “Готики” Йордана про розпад гунської імперії після смерті її засновника Атілли в 453 році. Після цього не згадуються тим істориком і причорноморські остготи. І якщо Київ, “матір городів руських” біля набагато давнішої Голуні (нині с. Більськ на Полтавщині), дійсно заснував Кий у 430 році (а правив він же 30 років: 36б), то 453 рік можна вважати виникненням Київської Русі.

Проте більш певні дати пізніші… Бо ще не вгасла одвічна, принаймні з 2300 р. до н. е., традиція Оріяни-Орісси-Борусії у пониззі Дніпра та прилягаючому Причорномор’ї. Згадані вище міста Біла Вежа й Росія знаходились, напевно, на місці колишніх грецьких колоній Тіра (сучасний Білгород-Дністровський) та Пантікапей (Керч). Якесь з цих двох міст було столицею Края Антів. Вони зберігали дуже довгі традиції; за О.М. Трубачовим (Indoarica в Северном Причерноморье. – М., 1999), анта – це також ‘край’, тільки арійською мовою; може, мовою згаданих вище – в зв’язку з Києм і полянами – дандаріїв: ‘жезлоносних аріїв’ (за С.І. Наливайком). Ця частина Чорноморської Русі то поєднувалась, то під тиском готів і гунів відокремлювалась від східної частини обабіч Боспора Кіммерійського (Керченської протоки), де головували міста Суренж (Судак) і Тамарха (Анапа). Згодом останнє стало центром Тмутараканського князівства, яке проіснувало до середини ХІІ ст. Воно лише номінально ввійшло до складу Київської Русі, бо зберігло ще оріянські традиції. Арабсько-іранські мандрівники ІХ-ХІ ст. засвідчили збереження трьохчастинного поділу Русі (-Русколуні-Борусії, за першими кодифікаціями ВК), називаючи Куйабу, Славію, Арсанію зі столицею Артою. Попри вірогідність трактування перших двух областей як Київщини й Новгородщини або Чернігівщини, коментатори (В. Торон. Древнейшие известия о Руси. – М., 1997) наполягають на Предкавказзі, розміщуючи Арту-Арсанію в пониззі Кубані – в Тмутаракані. В будь-якому разі назва Арсанії – за традиціями Орісси, Індії, Ірану, – то спадкоємність не те що Оріяни, а навіть набагато давнішої Аратти…

Отже, в середині VІ ст. по гунах найшла на нас велика біда, себто обри, ніби пісок морський. І дали се в неволю Русь цілу і там обрам лишили. Хоч билися, та не було ладу в русів (32). З історії відомо, що антський князь Мезенмир спробував порозумітися з обрами (аварами), але ті забили послів. А це ж не Кий (див. вище), а сам він очолив колись перемоги над готами й гунами – а тут пішли обри на князя і забили його. І се Синє море одійшло од Русі (24а-б). Тільки Тамарха залишилась від Русі Чорноморської. Звідтоді дійсно-таки почалась Київська Русь. Щоправда, після остаточного розпаду Антського союзу племен на рубежі VІ-VІІ ст. залишки причорноморських слов’ян спромоглись ще створити Дулебський – але й він розпався після 670 року. Дулеби пішли на північ в ліси і від того прозвались древлянами. Може тому, що пращури їх були повернені на Борусь (7є), а Києв пішов з Русколуні й породичався з полянами, – між цима залишалась неприязнь, яка при княжінні Ігоря й Ольги переросла в трагедію… Десь наприкінці VІІ ст. після поділу слов’ян на нові племена древлян, кривичів, полян, сіверян та ін. – відбулась четверта чи п’ята з визначних кодифікацій “Велесової книги”. Починаючи від Богумира й Славуні (безперечно – від їхніх дітей), вона була відредагована волхвами принагідно до актуалізації Київської Русі в слов’янському світі. Ця кодифікація особливо помітна на вищенаведених прикладах приписування засновникові Києва подвигів Русі Чорноморської й тих, яких він у V ст. зробити не міг. Наприкінці VІ ст. Русь відокремили від причорноморських степів не одні лише обри, – за ними пройшлись від Волги до Дунаю ще булгари та хазари. Останні, розбивши Дулібський союз (3б), у 670 році переслідували степами Аспаруха – останнього хана поволзької Булгарії й засновника задунайської Болгарії з семи слов’янських племен. Що ж до Русі, то за другу тисячу літ (не пізніше ХІІІ ст. до Р.Х.) підпали розділу і лишились на самотності, і почали на чужих у неволі працювати… на хозаринів, як ті з’явилися з каганом… А той був приятелем нашим і спершу були купцями на Русі. Спочатку були велеричиві, а потім стали злі і русів гнітити стали (4б).

Описана ситуація відповідає середині VІІІ ст., коли хазарський каган Йосиф заклав основи держави на чолі з іудейським купечеством, вигнаним перед цим із Ірану. За ВК (4а), був тут у степах боярин Скотень, що не піддався хозарам. Сам будучи іронцем, од Іроні допомоги просив, а ті прислали кінноту, і хозари були відігнані. Інше ж боярство лишилося під хозарами, які дійшли до града Київського і там осіли. Ті ж русичі, які не захотіли бути під хозарами, пішли до Скотеня; там поблизу й отаборилась русь (4а) – козакувати в степу, як і незалежні від кагана-іудаїста хозари. Ці чи інші, а злигались із залишками готів (мабуть – таврійських) – але були розбиті іранцями й русами. Останні восхвалили за поміч Дажбога нашого і Перуна-златоуса – якого запозичили ще за Орія з пантеону Ірану (був там Перуне, родич індійського Варуни – Впаруні ВК 31, 20 фр.).

Недовго хозари брали до своєї роботи людей і велике зло чинили дітям і жонам (4а), бо на початку ІХ ст. варяги прийшли і землю забрали од хозарів до рук своїх (2а). Тоді каган хозарський звернувся до Скотеня, просячи допомогу; “Допоможіть самі собі”, – відказав, бо треба було захищати від варягів Воронженць (4в).

Важливе свідчення: ішли до Києва варяги з купцями і побили хозарів. Був, значить, Київ містом торговим, на перепутті “шляху із Варяг у Греки” – з Прибалтики до Візантії. А варяги були водними (морськими й річковими) корабелами-дружинниками, які супроводжували каравани купців. Дружини наймались; формувались вони з воїв-професіоналів з непевними кревними стосунками, тобто різноетнічними. Переважали германці, кельти та балти, – але також нащадки венедів, що розділились колись з русами біля Карпат, а потім неодноразово ходили до Причорномор’я з Прибалтики, де обжили вже Рюген (Руян) і породичались із зазначеними вище народами.

Сверензе суть дві: одна венедська, а друга готська (8:27). Венедсько-руське коріння мав, напевно, й Рюрик – який так чи інакше угніздився вже в Новгороді. Але Київська Русь варягу не піддалась: Маємо князів своїх і ругу їм даємо і даватимемо до кінця (29). І Рюрика відігнали від земель наших (біля Дніпра), і турнули його назад, звідки прийшов (14). Але він був не один, се бо Аскольд і Рюрик по Дніпру ходили і людей наших зазивали до борні. Перший виявився значно удачливішим та підступнішим: не гребував і купців грабувати, які йому довірялись (8:27).

Не тільки зовнішні вороги, а й велика свара одоліла русів і привела до розладу і розторгнення. Тако греки від своєї землі прогнали їх… Отак бо русколань занепала од готського та гунського звірства. І тоді Кийська Русь утворилась (там же). Момент утворення уточнюється “Велесовою книгою” згадками перед цими словами про Рюрика й Аскольда, а після – про венедів, послаблених на півночі готами, що туди повернулись; про прибалтійську також жмудь литовську й ільмерів Новгородщини. Отже, тиск варягів був міґраційно зумовлений. З іншого боку (на тому ж “шляху з Варяг у Греки”), активізувалися візантійці, форпостом якого стала грецька спадщина колишнього Боспорського царства. Коли варяги звільнили Київ від засилля хазар, то в цьому для торгівлі й борні важливому місті усівся княжити Дірос еланський, – якого Аскольд і забив…

Проте й цей початок Київської Русі певний не дуже: Старі перекази повідають нам, що приходив на Русь інший Аскольд і що було три Аскольди-варяга (29) – один з яких був перед Діром і, силою погромив князеві нашому і розбив його (6е), хто правив у Києві після хозар та Рюрика. За “Повістю времіних літ”, Аскольд став Київським князем у 862 р., а у 882 році був підступно вбитий Олегом – спадкоємцем новгородського Рюрика. Як бачимо, ВК наближує утворення Київської Русі до першої з наведених дат (другу вона не знає, бо не знає Олега). До такого ж висновку приходить чимало сучасних дослідників на підставі сукупності різноманітних археологічних і писемних джерел, навіть не визнаючи “Велесову книгу”. Така позиція відповідає політиці, а не науці.

(Далі буде. Див. http://viche.at.ua/publ/5-1-0-31)