Рідновірський інформаційно-аналітичний ресурс Головна Реєстрація Вхід
Головна » Статті » Наука

Хрищення* Русі – благодать чи національна трагедія?
В переддень чергової річниці Хрищення Русі багато людей подумки звертаються до тих буремних днів 988-го, які мали значний вплив на подальшу історію нашого народу, щоб уже з відстані понад тисячолітнього часу по-новому осмислити наслідки цієї радикальної для всіх нас події.

Ось як виглядає хрищення Русі у відомих джерелах. В літо 6496 (988) князь Володимир влаштував військовий похід на грецьке місто Корсунь (Херсонес), яке, обложивши, довго не міг взяти. Та допоміг парадоксальний випадок: несподівано якийсь грек Анастас, невідомо з якої причини зрадивши своїх земляків, прийшов на поміч князю-завойовнику. Він пустив стрілу з листом, що можна перейняти воду з колодязя і примусити греків до здачі міста. Літопис повідомляє: „Володимир же, це почувши і глянувши на небо, сказав: „Якщо збудеться се – охрещусь”. Мотивація цієї епохальної для всієї нації події, що змінила хід історії, прямо скажемо, досить примітивна.

Взявши місто Корсунь, князь русів забажав одружитися з грецькою царівною Анною. Треба згадати, що в уже немолодого женолюбця на той час було п`ять жінок і дванадцять синів, не рахуючи згаданих у літописі трьохсот наложниць. Щоб запобігти подальшим війнам з русами, грецькі цісарі Василь і Костянтин примусили царівну стати шостою жоною Володимира. Царівна в розпачі, ковтаючи гіркі сльози, вигукнула: „лучче б мені тут умерти”, та зрештою підкорилась за умови, що князь прийме хрищення. Напередодні першого побачення з молодою князь раптово осліп: „розболівся очима, і не бачив він нічого і тужив вельми”. Тут йому й порадили охриститися. „І коли возложив єпископ руку на нього – він зразу прозрів”. Отакої! – переможцю нав`язали віру переможених?! Цей анекдотичний опус, поданий літописцем як неспростовний факт християнської благодаті, має явно міфологічне забарвлення, типове для багатьох апологетичних творів про навернення до християнства інших європейських правителів. Далі йде задовгий, приправлений біблійними переказами символ віри, що його корсунські попи дали новонаверненому князю, перелік християнських соборів, що неодноразово „виправляли віру” та боролися з так званими „єресями”, які не мають ніякого відношення до Русі.

Український дослідник християнізації Русі Михайло Брайчевський писав, що теологічні міркування літописця та й саме охрищення Руси в „Повісті врем`яних літ” мають карикатурний характер. Іван Франко ще понад сотню літ тому засумнівався в поважності нашого найдавнішого історичного зводу і його авторства. Літописця Нестора він не вважав істориком, а лише християнським агіографом (церковним письменником). Наш найдавніший літопис десятки разів переписувався християнськими писарями, які так попсували його, що не тільки хід подій, а й їхню політичну мотивацію затуманено назавжди. До нас дійшла типова християнська апологія суцільного „тріумфу”, що й досі лишається ідеологічною надбудовою.

Охрищення киян описано лаконічно, зате переказ Біблії та цитування ізраїльських пророків у нашому літописі подані розлого – така була вимога часу. Те, що відбувалося на очах у сучасників, було ще свіже в пам`яті, а от нове віровчення потребувало роз`яснень. Так протягом тисячоліття офіційного панування церкви створилася стійка міфологема про велич і благодать „віри христової”.

Прибувши до Києва, вже охрищений князь, що зрадив віру Праотців, першим ділом наказав знищити святині старих Богів: „тих порубати, а других вогню оддати. Перуна ж повелів він прив`язати коневі до хвоста і волочити з Гори по Боричевому узвозу на ручай, і дванадцятьох мужів приставив бити його палицями” (Літопис Руський). Чи треба великої державної мудрості для влаштування такого видовища?

Далі, всі кияни з допомогою війська були силоміць загнані у води Дніпра і скопом, як худоба, охрищені. До речі, такий ритуал є порушенням самих християнських канонів, за якими хрищення вважається індивідуальним таїнством. Так виглядав сумнозвісний „християнський подвиг” цього „рівноапостольного” правителя, канонізованого через двісті років як „святого”.

Що ж відчував за таких політичних обставин наш руський народ? Чи справді „було видно радість велику на небі й на землі”? Історик церкви, а пізніше християнський митрополит Іван Огієнко (Іларіон) засумнівався: „У нас звичайно прийнято думати, ніби християнство легенько заводилося собі серед українського народу. Справа була ніби так, що князь Володимир наказав охриститись, а вдячний народ зараз же відцурався віри батьків своїх, зрадив цій вірі і прийняв християнство. Насправді ж справа відбувалася зовсім не так. Мирного прийняття християнства не було, народ завзято боронив свою віру, скрізь були бунти, й часто доводилося христити народ у власній крові його, доводилося христити його вогнем і мечем. Володимир Великий проголосив християнство державною вірою, а віру попередню, «язицтво», заборонив... Загал народу навіть у Києві не хотів христитися й голосно плакав, коли тягли Перуна. Але в Києві Володимир мав наємне вірне військо, а тому крикунів проти нової віри легко могли відправляти в Дніпро за Перуном; багато повтікало в глухі місця, багато поховалося, а ще більше – сиділо мовчки, не виконуючи нової віри (бо й не вміло), тільки викупавшись у Дніпрі...”

Навіть християнські хронікарі-моралісти не змогли приховати, що в Русі, Польщі, Прибалтиці та інших країнах Європи відбувалися масові повстання проти насильницького хрищення: 1004, 1024, 1066, 1068, 1071, 1144, 1168 роки (перелік можна продовжити)...

Наслідки втрати власної рідної віри русів досі не переосмислені з точки зору етнічної природовідповідності. Так уже арабський хронограф Аль Марвазі писав: „Коли руси навернулись до християнства, релігія притупила їхні мечі й зачинила їм двері знань, і впали вони в бідність та злиденне існування”. Справді, християнство принесло чужі „цінності”, які для вільнолюбних русичів виглядали справжнісінькою наругою над людською гідністю: рабство, низькопоклонство перед Візантією, приниження перед церквою, упокорення долі, мучеництво, нехтування природними потребами, самовільне позбавлення життєвих благ та інше, що не вписувалося у споконвічний світогляд та народну традицію.

Не даремно, Русь майже ціле тисячоліття чинила опір чужовір`ю. Знаємо, що християнський місіонер Колумбан, посланий для проповіді на Русь, ледве втік від розлючених язичників і говорив, що русичів легше умертвити, ніж переконати, що їхня батьківська віра погана! З того ж таки літопису відомо, що ще князь Святослав відповідав матері княгині Ользі на пропозицію христитися: „Дружина моя з сього сміятися почне!” Я не зраджую Віру своїх Предків! – таким було головне гасло його як політика і останнього князя-рідновіра, за якого Русь була наймогутнішою, найбагатшою, найосвіченішою, найбільшою країною тогочасного світу, що простягалась від Волги до Дунаю, від Чорного до Балтійського моря. . Він намагався поставити заслін від Візантійського духовного нашестя на слов`янські країни. Не менш героїчною була боротьба новгородців проти насильницького навернення в чужу віру. Коли „Путята крестив мечем, а Добриня – огнем”, волхв Богумил Соловей та тисяцький Угоняй організували жорсткий опір християнізаторам. Головним гаслом рідновірів були слова: „Лучче нам померти, ніж Богів наших дати в наругу!” Народ якимось майже шостим чуттям, інтуїтивно відчував, що зміна рідної релігії смертельно небезпечна!

Найсучасніші наукові дослідження довели, що будь-який світогляд включає в себе три складові: картину світу, метафізику і антропологію, які є біологічно обумовленими і становлять органічну єдність. Якщо конкретний народ внаслідок негативних расовоетнічних контактів або політичних обставин вимушений прийняти світогляд іншої раси чи етносу, то він неминуче приречений на самознищення. Тисячоліттями випробувана групова стратегія виживання спільноти змінюється на непритаманну їй чужорідну модель світу і поведінки, породжуючи дисонанс цінностей і деструкцію психіки.

З наверненням у християнство народне Тіло втратило зв`язок з рідним Духом свого етносу, тим, що становить життєво необхідну домінанту людського і суспільного існування. Без душі тіло не живе... Чи не звідси починаються всі наші біди? Татаро-монгольське нашестя, спустошення Русі, зруйнування Києва, втрата державності, суцільна меркантилізація того, що нині зветься „елітою” (колись це була духовна верства!), зубожіння народу... Сумним наслідком християнізації стало вбивство духовних провідників – язичницьких священиків, волхвів, знавців звичаїв і носіїв мудрості народу, багатої культурної і писемної спадщини (древні книги спалювалися), знищена культова скульптура й архітектура (статуї Богів і храми), моральні цінності деградовані. Так наприклад, у XVII ст. царською грамотою до навчальних закладів наказувалось: учителів, які викладали природничі дисципліни, спалювати разом з учнями, „яко чародеи без всякого милосердия да сожгутся”, а хто читає „богопротивні волшебні книги”, той має бути спалений разом з книгами.

Во істину гальмом у духовному житті народу стала Біблія як святе письмо християн, дві третини якого складає юдейська Тора (Старий Заповіт). Можемо припустити, що уже князь Святослав був добре обізнаний з основами віри христової. Не даремно літописець повідомляє, що для язичників „Віра християнська юродство єсть!” Іван Франко у своїй аналітичній праці «Оповідання про сотворення Світу» про Біблію писав: „У тих гебрейських книгах Бог виступає як бог самих тільки жидів; він велить їм без пощади вбивати людей іншої національності і дуже остро остерігає їх, щоб не піддавалися Богам інших народів... містить погані прокляття на різні народи, погрози та лайки, по нашому розумінню, зовсім не гідні божого імени”. Як же сталося, що нині мільйони християн у всьому світі охоплені цією світовою релігією? Чи може справді віра христова така сильна, що її благодать прийняли численні народи? Річ у тім, що Біблію мало хто з пересічних віруючих прочитав з початку до кінця: „Вони, дивлячись, не бачать, слухаючи, не чують, і не розуміють” (Матвія: 13:13). Саме така байдужість до основ віровчення є найліпшим засобом для навернення в рабство земних біороботів?

Півтора десятиліття Незалежності України так нічому нас і не навчили. Суспільство роздирають сотні суперечностей, парламентська неспроможність керувати державою, відсутність національної еліти та національної ідеології, а на їхньому тлі – якась гіпертрофована гонитва за християнськими «ідеалами», патологічне будівництво церков, якась аж маніакальна «богомільність» вищих державних посадовців. Чи можлива за таких умов незалежна наукова експертиза християнського геноциду?

Християнство майже знищило природний імунітет нації, здатність протистояти чужинському засиллю. Церковні пастирі проповідують замасковану під Старий Заповіт юдейську Тору, та під виглядом Євангелія обрізаний варіант юдаїзму для неюдеїв, за яким українець має покірно підставляти праву щоку, коли якийсь зайда вдарить його по лівій... Злочинна ідея непротивлення злу – це справжня отрута, засіб для виховання манкуртів. Генетика нації ослаблена змішаними шлюбами, які заохочує космополітична за своєю сутністю церква, що робить народ нездатним відрізнити добро від зла, своє від чужого. Замість обожнення рідної землі, рідної природи, рідного роду, Сонця, Місяця й Зірок, українці співають славослів’я Єрусалиму, Йордану й Віфлеєму.

Поставимо перед собою запитання, кому вигідно робити з українців рабів, хоч би й «рабів божих»? У Бога нема рабів – це так просто і очевидно! Про це писав наш геніальний Кобзар: «Візантійський Саваоф одурить! Не одурить Бог, карать і миловать не буде. Ми не раби його! Ми – Люди!».

Об`єднання Рідновірів України разом із громадою Рун віри та іншими рідновірськими громадами 12 серпня 7515 (2007) року проведе обряд Тризни по невинно закатованих християнськими фанатиками українцях, яка відбудеться на Головному жертовнику України за адресою: вул. Володимирська, 2 (у подвір`ї Музею Історії України) о 12 годині, та у сквері біля пам’ятника Нестору-літописцю навпроти Києво-Печерської Лаври о 14 годині. Закликаємо всіх Людей, хто не вважає себе рабом, хто не втратив здатність бачити, чути і мислити, відзначити день хрищення Руси як національну трагедію!

Галина Лозко, професор КНУКіМ

*Хрищення свідомо пишемо через и, бо це слово походить від Христоса, а не від хреста.


Джерело: http://www.viche-info.com/index.php?option=com_content&task=view&id=573&Itemid=6
Категорія: Наука | Додав: Богудан (08.08.2007) | Автор: Галина Лозко (Зореслава)
Переглядів: 1013 | Рейтинг: 4.7/3 |
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Понеділок, 23.10.2017, 20:09
Меню сайту
Категорії каталога
Світогляд [45]
Суспільство [39]
Влада [26]
Господарство [9]
Наука [29]
Події [28]
Творчість [11]
Розваги [0]
Офіційні папери [2]
Особи [22]
Промови [3]
Відгуки [9]
Форма входу
Логін:
Пароль:
Наше опитування
Чи подобається Вам наш сайт?
Всього відповідей: 196
Пошук
Друзі сайту
Рунный посох: официальный сайт фестиваля славянских искусств Славянская Библиотека: книги, статьи, языческая музыка разных стилей, клипы языческих музыкальных коллективов, видео, ссылки, юзербары, Вече. Славянский информационный каталог Общество Белые Традиции
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
"Віче" © 2017Хостинг від uCoz