Рідновірський інформаційно-аналітичний ресурс Головна Реєстрація Вхід
Головна » Статті » Наука

Послідовники Г.С.Сковороди і сучасність (Біблія – потоп зміїн)
Народ-герой славить своїх героїв
Народ-раб ганьбить своїх героїв (Б.Грінченко)
Природа не признает шуток, она всегда правдива, всегда серьезна, всегда строга;
она всегда права; ошибки же и заблуждения исходят от людей (И. В. Гёте)

Г.С.Сковорода в своєму світогляді постійно інтегрував кращі досягнення світової наукової, філософської та релігійної думки і прагнув реалізувати його в повсякденному житті. Ведучи життя вільної цілісної людини, він звертає увагу та повсякденно реалізовує слова Сократа: „Иной живет на то, чтоб есть, а я-де ем на то, чтоб жить”; Епікура: „Сладости не отлагай на год”; Синеки: „Живи днесь”; Платона: „Нет сладчее истины” (1, 6). Але в пошуку істини він ставить перед собою найвищі вимоги в думках, які торкаються бога в противагу забобонам та марновірству.

Перебуваючи в суспільстві де християнство було державною ідеологією, а біблія – джерелом істини, Сковорода постійно звертався до біблії, спочатку жив по ній, а пізніше, отримавши кращі знання європейської науки, прискіпливо аналізував і звільнювався від біблійного марновірства. Сковорода відмічає стан тогочасної суспільної думки: „Верно слово, что царь и судія израильский, // а християнский бог есть бібліа. Но сей бог наш первее на еврейский, потом на христіанский род безчисленныя и ужасныя навел суеверій наводнения” (1,7). Сковорода відмічає роль єврейського народу, який до нині, уже більше 3 тисячолітть на потребу кучки багатіїв несе ярмо біблійної тоталітарної ідеології, а велика кількість народів Європи, які прийняли християнство - біля 2 тисяч років.

Далі Сковорода точно вказує наслідки ідеологічного панування біблії на величезній території Європи: „Из суеверий родились вздоры, споры, секты (біля сотні різних сект діють нині в Україні), вражды междусобныя и странныя, ручныя и словесныя войны, младенческие страхи и проч. Нет желчнее и жестоковыйнее суеверія и нет дерзновеннее, как бешенность (релігійний фанатизм, О.Т.), разженная слепым, но ревносным глупаго поверія жаром тогда, когда сія ехидна, предпочитая нелепыя и нестаточныя враки над милость и любовь и онемев чувством человеколюбия, гонит своего брата, дыша убійством, и симь мнится службу приносити богу” (1,7). І далі підсумовує філософ: „Сей седмиглавый дракон (бібліа), вод горких хлябы изблевая, весь шар земной покрыл суеверием. Оно не иное что есть, как безразумное, но будьто богом осуществленное и защищаемое разуменіе” (1, 8). Тут у Сковороди не має ніяких особистих протиріч світогляду, а тільки поступ свідомості воїна духу.

До здобутків Сковорди нас спрямовує відомий професор Володимир Шаян, звертаючи увагу на „Діалог. Имя ему – потоп зміин”. В цій підсумковій роботі Сковороди де розмову ведуть дух і душа про вічність буття (2, 95), про останній час розправи зі змієм біблії: „Бібліа есть купно и бог і змій”. Біблія не завжди шкодить людині, приніс благу вість Марії (бог), а нашептав Єві про яблуко пізнання добро і зла (змій). Основне, пише Сковорода, що в багатьох місцях біблія бреше, щоб перераховувати брехню в бібілії потрібно багато часу - до півроку.

Перша брехня „Вначале сотвори бог небо и землю”. Душа. Боже мой! Неужель сіе ложь есть? Дух. Самая главная критская и сіканская ложь. Поколь яблонь, потоль с нею и тень ея... Но древо вечности всегда зеленеет. И тень убо ея ни временем, ни местом есть не ограничена” (1, 148). В західній цивілізації, яка віддала пріоритет технократичній економіці, відбувається навальний наступ людини на природу, виправданий християнством.

Американський мелієвіст Лінн Уайт покладає вину за нинішні екологічні біди на християнську релігію, яка переконує вірних, що у природи немає ніякого іншого призначення, окрім служіння людині. (3, 9). Сковорода робить духовний прорив з тодішньої ментальності утримуваної ідеологією світу біблії, світу, який його в минулі роки ловив, який в більшості своїй ловить кожного з нас. Опираючись на досвід Сковороди, прорив до свободи духу і відповідальності за свої вчинки має зробити кожен із нас. А нині, коли наш народ і його інтелект (інтелигенція) має можливість вибрати свою національну ідею, свою місію серед народів світу, досвід звільнення Сковороди від духовних біблійних, християнських пут набуває надзвичайної ваги.

Повернемся до історії прийняття християнства, дослідженнь та історичних фактів протиборства язичництва (хліборобів, поклонників природи) та християнства в Х ст. відомого академіка Б.О.Рибакова, викладених в розділілах “Языческая реформа Владимира”(Язычество Древней Руси). Прийняття князем Володимиром рішення „про вибір віри” до потреб держави було дуже складним. Борис Рибаков, глибоко дослідивши суть питання, стверджував: „У христианізації молодої, але могутньої держави Русі була прямо зацікавлена Візантійська імперія, яка вважала, що кожен народ, що прийняв християнську віру з рук імператора і константинопольського патріарха, уже тим самим стає васалом православної імперії. (Це правило було впроваджене іще в IV тис. до н.е. в містах-державах Шумеру. О.Т.) До Х ст. християнство стало значною політичною силою в середньовічному світі. Поєднання Нового завіту, який проповідував змирення і покору владі, з архаїчним войовничим, жорстоким і гнучким Вітхим завітом, законом біблейських книг, зробило християнство у значній мірі зручним для народжуваної феодальної державності країн Європи і Близького Сходу. Використовуючи термінологію київського митрополіта Ілларіона, який написав у середині ХІст. «Слово про закон і благодать», можна сказати, що державна влада імперій і королівств для свого утвердження в країні і для війн з сусідами широко використовувала біблійний «закон» (вважав Рибаков), а народним масам пропонувала єванґільську «благодать» з її могутнім стрижневим аргументом – встановленням справедливості в майбутньому потойбічному житті.

Князь Святослав добре усвідомлював небезпеку «васалізації Русі» і категорично відмовлявся від прийняття християнства, до чого його схиляла мати, княгиня Ольга, котра прийняла християнство ще в середині Х ст. Але дійсність (пише Б.Рибаков) вимагала якогось упорядкування первісної язичницької релігії з її локальними племенними культами (спочатку культ духів добра і зла - берегинь і упирів, потім – культ божеств плодючості – Рода і двох Рожениць, а як вінець язичництва – культ Перуна) і приведення її у відповідність з новим рівнем державного життя” (8, 92).

А наш пророк, Тарас Шевченко попереджав, вдивляючись зором мудреця в глибінь наступних поколінь і сам віщуючи: "Не смійтеся, чужі люди!

Церква-домовина
Розвалиться, а з під неї
Встане Україна,
Розвіє тьму неволі,
Світ правди засвітить,
Помоляться на волі
Невольничі діти". ("Суботів", 11).

Дуже глибоко в ідеологічну основу Бібілії, яка формує із людини вільної, людину раба, проник німецький філософ Ф.Нітше: „Понятие о Боге извращено; понятие о морали извращено: но на этом не остановилось еврейское жречество. Можно было обойтись и без всей истории Израиля: прочь её... Эти жрецы устроили чудо из искажения, документальным доказательством которого является перед нами добрая часть Библии: прошлое собственного народа они перенесли в религию с полным надругательством над всяким преданием, над всякой исторической действительностью, иначе говоря, сделали из этого прошлого тупой механизм спасения, соединивши вину против Иеговы с наказанием, благочестие с наградой. Этот позорнейший акт исторического извращения мы чувствовали бы гораздо болезненнее, если бы тысячелетнее церковное истолкование истории не притупило в нас требования к честности in historicis. А церкви вторили философы: ложь «нравственного миропорядка» проходит через всё развитие даже новейшей философии. Что означает «нравственный миропорядок»? То, что раз навсегда существует Божья воля на то, что человек может делать и чего не может, что ценность народа и отдельной личности измеряется тем, как много или мало он повинуется Божьей воле; что в судьбах народа и отдельной личности воля Божья оказывается господствующей, т. е. наказывающей и награждающей, сообразно со степенью послушания” (13, 14).

Уважно досліджував ідеологічну основу християнства (Біблію) Іван Франко в своїй роботі „Сотворення світу” надрукованій у 1905р. і спаленій ідеологічними противниками. Книжечка „Сотворення світу”, яка автором була адресована студентам за 100 послідуючі роки (за невеликим виключенням) до студентів не дійшла. Високоосвідчений професор І.Франко стояв на позиціях еволюціонної теорії Дарвіна і відчував тиск противників наукового світогляду. Але як відомо, що Дарвін був глибоко релігійною людиною і не говорив про походження людини від мавпи, а тільки доказував, що теперішні люди походять від якихось предків, що в будові свого тіла мали багато спільного з теперішніми мавпами, що колись мільони літ люди з мавпами мали спільних предків (3, 24).

Досі більшість жителів України сприймає геологічні епохи та історичні тисячоліття дуже віддалено і тому від якої дати потрібно рахувати відлік часу людського життя, коли і як створився світ, пересічні громадяни не придають значення, але нинішній час протистояння релігії і науки ці питання світосприйняття, особливо в освіті, набувають визначального значення для майбутнього України. Це 100 років тому усвідомлював І.Франко стверджуючи: „Але сьогодні вже кождому ясно, що ті біблійні обрахунки не мають ніякої вартости і були зроблені в дуже пізних часах жидівськими рабінами. В Єгипті та Вавилонї за останніх сто літ повикопувано та повідчитувано богато записок, будівель і взагалі слідів людського житя, навіть літописів старих царів, із яких вичислено, що на 4.000 літ перед. Христом у тих краях не тілько жили вже люди, але стояли укріплені міста, були держави, було вже відоме письмо, значить, ті люди мусїли вже прожити там богато сот або й тисяч літ розвою. Отже тут не треба було Дарвіна, щоб доказати, що біблїйні оповідання про початок сьвіта бодай що до означення часу на 4 - 5 тисяч літ перед Христом не мають ніякої підстави... Але саме оповіданне про сотвореннє сьвіта! Адже воно виразне й ясне! І не досить того, ще виразне й ясне; воно написане великим жидівським законодавцем і пророком Мойсеєм, який чув його з уст самого Пана Бога або взагалі мав від нього обявлену правду. Значить, се оповіданне, се слова самого Бога (бож ніхто инший не був при тім і не міг того знати), і вірити йому значить не вірити самому Богу”(3, 26).

Богообраність, вищість одного народу над іншими тисячоліттями будується на „святому письмі”, яке породжує протистояння, шовінізм та нацизм серед інших народів. „ ... в тих гебрейських книгах (пише І.Франко), бодай у значній їх части, Бог виступає як Бог самих тільки Жидів; він велить їм без пощади вбивати людий иншої національности і дуже остро остерігає їх, щоб не піддавали ся богам тих инших народів. Виходить так, що той жидівський Бог, хоч раз у раз говорить про себе, що він сотворив небо і землю, все таки бачить обік себе якихось інших богів і дуже не любить, аби хто з того вибраного народа кланявся їм. Усе те були річи, які собі хочете, але певно не вияви найвисшої мудрости і найвисшої правди”(3,30). В ХХ ст. археологи продовжували досліджувати писемні пам’ятки Месопотамії, знайдено більше 1,5 мільйона клинописних табличок. Одним з найважливіших результатів археологічних досліджень в „біблійних країнах", — відзначає американський історик С.Н. Крамер, — були знахідки, що проливають нове яскраве світло на першооснови і походження самої Біблії. Сьогодні ми можемо з упевненістю сказати, що цей літературний пам'ятник виник зовсім не миттєво — зовсім не як якась штучна квітка, що виросла на порожньому місці. Він йде корінням в глиб віків, він ввібрав в себе соки всіх сусідніх країн. І формою, і за змістом книги Біблії мають чималу схожість з літературними творами якнайдавніших цивілізацій Близького Сходу" (4, 254)

"Всесвітній" потоп

У 1872 р. Джордж Сміт, британський ассіріолог, оголосив здивованому світу про те, що він відкрив серед багатьох клинописних табличок з бібліотеки Ашшурбанапала в Ніневії текст з розповіддю про потоп, вражаюче схожим на біблійну легенду. Історія, яку він знайшов, була лише епізодом з довгої поеми, відомої як "Епос про Гильгамеша", або "Про все що бачив". Це була лише пізня асирійсько-вавілонська версія переказу. Сам же асірійсько-вавілонський міф про потоп сходить до шумерського першоджерела.

Шумерські билини про подвиги урукського царя-героя Гильгамеша з'явилися, ймовірно, ще до середини III тис. до н.е., хоча записи епосу, що дійшли до нас, на 800 років молодші. Легенди про життя і подвиги Гильгамеша записані клинописом на глиняних табличках на чотирьох мовах Стародавнього Сходу — шумерській, акадській (вавілонському), хурітській і хетській. Якнайдавніші тексти — шумерські, в художньому ж відношенні найбільш важлива акадська версія епосу, якої ми і далі слідуватимемо.

Приводимо фрагменти із перекладів табличок: „І ось одного прекрасного дня, коли гріхи людей, що безмірно розплодилися, переповнили чашу терпіння верховного бога Енліля, він наказав знищити людство за допомогою гігантського потопу. Але Енки-Еа і тут знайшов вихід: він таємно поговорив з Утнапіштімом (в біблії Ноєм) через тонку стіну очеретяної хатини, попередивши про загрожуючу біду і порадивши побудувати великий корабель і сховати туди "сім'я всіх живих істот":
... Ходить вітер шість днів, сім ночей,
Потопом буря покрила землю. При настанні дня сьомого
Буря з потопом війну припинили...
Заспокоїлося море, затих ураган — потоп припинився.

Утнапіштім-Зіусудра відкрив люк, і на обличчя його впав сонячний промінь. Довкруги панували тиша і спокій. Але це була мертва тиша:
Я глянув на море — тиша настала, І все людство стало глиною! Плоскою, як дах, зробилася земля. Я став на коліна, і заплакав. По обличчю моєму побігли сльози. Став виглядати берег у відкритому морі — В дванадцяти теренах піднявся острів. Біля гори Нацир корабель зупинився...

Ковчег Утнапіштіма простояв біля гори Нацир (Насир) шість днів, але ніякої іншої суші на горизонті не було видно. Тоді наш "Ной" відправив у розвідку голуба, але той повернувся ні з чим; потім увись злетіла ластівка і також не знайшла землі;
нарешті в дорогу був відправлений ворон:
Ворон же, відправившись, побачив спад води,
Не повернувся; каркає, їсть і паскудить...” (4, 261).

Чи варто говорити, що свого часу публікація в кінці ХІХ ст. Дж. Смітом цього переказу викликала в Європі справжню сенсацію, про яку довідався І.Франко. Проте коли розшифрували нові клинописні тексти, то були відкриті інші версії легенди про Потоп, менш закінчені, але стародавніші, ніж версія Гильгамеша (написана в Ніневії в VII в. до н.е.). Ім'я головного героя міняється. У шумерському тексті з Ніппура, датованому 1700 р. до н.е. його звуть Зіусудра, тоді як у вавілонському епосі, небагато більш пізньому за часом, він названий Атрахасис, "Винятково Мудрий". Але не дивлячись на невеликі відмінності головний зміст міфу завжди один і той же: гігантський Потоп спустошив землю, і всі люди (окрім одного або двох) загинули. Схожість з біблійним переказом є, звичайно, вражаючим; тому цілком можливо, що іудеї запозичували його з тривалої і добре оформленої месопотамської письмової традиції.

Легенда про Потоп не належить тільки Близькому Сходу, вона існує у ряді інших країн у всіх частинах світу. Ми маємо вибір між двома поясненнями: або Потоп — чистий міф, винайдений первісними народами, щоб закрити великий зріз минулого, або Потоп реально мав місце, але в дуже ранні доісторичні часи (4,266).

Іще одна легенда записана на багатьох статуях і глиняних табличках шумеру запозичена укладачами Біблії: „Град мой – ацупирану, что лежит не берегу Евфрата. Понесла мать моя, жрица, родила меня в тайне. Положила в тростниковый ящик, вход мой закрыла смолою, бросила в речку, что меня не затопила. Подняла река, понесла меня к Акки, водоносу. Акки водонос багром меня поднял. Акки, водонос, воспитал меня, как сына. Акки, водонос, меня садовником сделал. Когда садовником был я, - Иштар меня полюбила”. Майже теж саме ми находимо в книзі „Ісход” в Старому заповіті, де мова йде про народження Мойсея. (10, 55) Потреба централізації влади Вавілону змушувала царів шумеру іще в І тис. до н.е. привести до єдиної влади (єдинобожія) серед всіх богів. Таку політику проводив цар Хаммурапі, переконуючи, що єдина влада до нього від самого великого і всемогутнього бога Мардука. В міфі про сотворення світу, розшифрованому з табличок Вавілону видно, що це міф укладачі Біблії запозичили у вавілонян і тому не може вважатись таким, що походить від бога. В міфі вавілонський бог Мардук бється з чудовиськом - богині хаосу Тіамат. Тіамат нагадує нам великого дракона, змія, ящера і т.д.

Науковці довели, що євреї, які попали у вавілонський полон в період правління Навуходоносора ІІ (604-562 р. до н.е.), запозичили цей сюжет. Але укладачі Біблії, вносячи цей міф у Старому заповіті, змінили імена героїв – Мардук став Ієговою, а Тіамат – Левіафаном. Через Біблію, а можливо, і через асірійців- християн цей міф став надбанням християн всього світу. Мардук був переіменований на святого Георгія (нині ми його спостерігаєм на гербі Кивської області), а Тіамат – у дракона. (10, 60) Іван Франко робить висновок: «Усе те, в що досі вірилося як в неоспориму, бо самим Богом об'явлену правду (Біблія), розсипається в порох, й невеличкий гурток оборонців старих поглядів питає себе з нетаєним переляком:
- Що дальше нам діяти, й на чім набудуче опиратися, коли Наука розбила безпощадно і безповоротно тверду скалу, на якій опералась досі уся наша дотеперішня віра? Порівняльна релігія доказала, що чимало з того, що ми вважали питомим єдино єврейській релігії, в дійсности находиться в релігійних віруваннях многих народів на всім світі… Наука і археологія засвідчили безмежну давнину людського роду … - «В що ми можемо дальше вірити?» – питають вони залякано, - й отримують з усіх усюдів одну, холодну як сталь відповідь:
- Пишіть: «пропало»… Панованнє теольогії й попів скінчилося на віки. І що ж то викликало в релігійних поглядах сучасних людей такий радикальний переворот? Відповідаємо коротко: Наука (3, 109).

Досить чітко простежується у Лесі Українки і Ф.Ніцше розуміння одних і тих самих причин занепаду людського духу. Ф.Ніцше однозначно віднаходить їх в руслі західної християнської культури, яка, на його думку, знеособлює людину, перетворює її в «посередність»: замість свободи власного волевиявлення до життя ставить у залежність від Бога і, як наслідок, — у залежність від усякого роду загальних культурних і соціальних «скрижалів», як-от вітчизна, наука тощо (13, Т.2, 188). Ф.Ніцше звинувачує християнство в тому, що під його впливом «такі люди з їх проголошенням «рівності перед Богом» керували Європою, поки не виростили нарешті здрібнену, смішну породу, якусь стадну тварину, щось слухняне, кволе і посереднє — нинішнього європейця» (13, Т.2, 207).

Неоднозначно сприймає християнські цінності й Леся Українка. Значною мірою її ставлення до християнства сходиться з ніцшеанським. Так, зокрема, поетеса зазначає, що «в найдавніших пам'ятниках, в «подіях апостольських», в автентичних фрагментах первісної галілейської пропаганди я бачу зерно сього рабського руху, сього вузькосердого квієтизму політичного, що розбуявся дедалі в християнстві» (6, Т.12, 154-155). Аналогічний погляд на роль християнства Леся Українка висловлює в «Замітках з приводу статті «Політика і етика»: «Християни... убивали дух так, як ні один цезар не вмів убивати...» (6, Т. 8, 256). Цілком зрозуміло, що її ранньохристиянські драматичні твори написані з таких позицій. Так, зокрема, головний персонаж Руфін в драмі «Руфін і Прісцілла» так висловлює своє ставлення до християнства: ...Мене той стиль простацький, безладдя в доказах і рабство думки аж до живого серця порива! (7. С. 12).

Критика Лесею Українкою християнства як культури нігілістичного характеру обумовлена для неї пріоритетом людських цінностей. Як і Ф.Ніцше, вона надає перевагу ролі особистості, людині як індивіду, незалежному від нав'язуваних йому суспільством способів життєдіяльності. Ніцшеанською людиною як «Надлюдиною», аристократом духу, своєрідним Заратустрою творить Леся Українка своїх головних драматичних героїв. Скульптор Річард Айрон в драмі «У пущі» пояснює своє розуміння свободи:

Такий весь рід: вікліфовці, лолорди,
«незгідні», «незалежні», «рівноправні»,
такі були мої питомі предки.
Мої всі кревні волі домагались
від короля, від церкви, парламенту,
а я — від них самих. Така вже кров (7, 250-251).

На початку ХХІ ст. в українському суспільстві наступає занепад науковго мислення, ми спостерігаєм як у науковий світогляд вторгаються нові і старі витвори релігійної та філософської (метафізичної) діяльності людської свідомості, які не втискуються у рамки наукою пізнаного, але разом з тим у даний історичний момент є дорогими (християнство) і незаперечними для нашого суспільства. Наукова думка, як підкреслює Володимир Вернадський, не маючи чіткої позиції і волі, у боротьбі з нахабними і чужими їй поняттями завмерала; істинне, але таке, що суперечить догматові християнства або тезі метафізики (торсіонні поля), замінювалося новим уявленням, з ними згідним, але науково неправильним.

Нині є реальна небезпека, що християнський світогляд охопить всю сферу української наукової думки, і тоді настануть періоди повного занепаду науки, наприклад той, що почався був в останні століття Римської імперії і який кілька разів поновлювався протягом середніх віків у Європі; те саме різко проявилося в мусульманських державах, в Індії і Китаї. Не треба шукати причин такого занепаду пише Вернадський в навалах варварських народів, яких часами і не було; вони криються глибше.

Вони пов'язані зі зміною психології народу і суспільства, зі зміною духового інтересу особистості, з послабленням того зусилля і тої волі, які підтримують наукове мислення і науковий пошук, як підтримують вони все у житті людини! (12, 42) Нашому суспільству на пропоганду релігійного мислення не потрібно довго чекати. Свідомо чи не свідомо, відчуваючи відсутність в Національної академії наук України чіткої наукової сітоглядної позиції і волі, практичного впровадження еволюційного вчення про ноосферу Володимира Вернадського, деякі представники науки: голова правління Товариства „Знання” д.ф.н. Кушерець В.І., д.е.н., професор Канигін Ю.М. безапеляційно стверджують, що „Традиційна класична наука не просто підійшла, а „вперлась” у перепону матеріалістичної неосвідченості. І справді, можна назвати недоумством, що в наш час ще знаходяться вчені, які стоять на позиціях лише дарвінівського еволюціонізму та опаринської ідеї перетворення неживої матерії в живу” (14, 51).

Кушерець В.І. і професор Канигін Ю.М. активно проповідують про те, що самі люди, без Бога та правильної релігії, не можуть стати на правильний шлях розвитку, не можуть відрізнити добро від зла. Псевдонауковці в свої книжечці залякують наше суспільство пророцтвами з Біблії „І заповів Господь Бог людині, сказавши: від усякого дерева в саду ти будеш їсти, а від дерева пізнання добра і зла не їж від нього, бо в той день , коли ти з’їси від нього, смертю помреш” (Буття 2, 16-17). Докторів наук НАНУ не дивує таке твердження Біблії тому, що людей займатись наукою, на їх думку, підштовхнув саме древній змій (диявол) і всі екологічні біди від науки (14, 53-54). Наша держава, олігархи та конюнктурні науковці активно сприяють поверненню церкви в життя нашого народу. Так під час колегії (24.02.2004 р.) Державного комітету України у справах релігії було повідомлено про оптимізацію релігійного серидовища, про рівномірний розвиток мережі релігійних організацій по всі території України. Так упродовж 2003 року релігійна мережа зросла на 1200 одиниць, зареєстровано статути 16 нових релігійних центрів і управлінь, 21 монастирь, 24 місії і братств, 7 духовних навчальних закладів, 1480 недільних шкіл (15, № 37), а скільки осередків Товариства „Знання” закрито ніхто не говорить? Пророк еволюційного розвитку людства, Володимир Вернадський передбачав: "Зараз спроби замінити політичним чи соціальним гнобленням вільний ріст наукових пошуків приречені на невдачу, тому що коріння їх лежить так глибоко, як лежить коріння релігійних вірувань, вікова боротьба з якими закінчилась перемогою наукової думки.

„Однією із передумов сучасного перевороту явилось звільнення наукової думки і наукового пошуку, звільнення її в значній степені від тиску релігійних, філософських і політичних структур… Але боротьба за можливість, яка відкрилась перед людством нового майбутнього, далеко не закінчилась, і пройде все ж декілька, вірогідно не багато, поколінь, поки воно неминуче як природній стихійний процес яскраво виявиться в ноосфері в дійсності". (В.Вернадсий "Химическое строение биосферы Земли и ее окружения". М., 2001р.). Перший Президент Академії наук України В.Вернадський передбачав битву світового капіталу за право володіти свідомістю, світоглядом людства. Найманці „золотого тільця” від науки знову використовують жупел Біблії в надії, що українці не знають своїх мислителів: Григорія Сковороду, Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку, Володимира Вернадського.

Бібліографія

1. Сковорода Г.С. Повне зібрання творів. Т. 2. - К., 1973.
2. Шаян Володимир. Сковорода лицар святої борні. Лондон, Торонто, 1973.
3. Франко І.Я. Сотворення світу. - К., 1984.
4. Крижанівський О.П. Історія стародавнього сходу. – К., 2002.
5. Гуляєв В.І. Шумер. Вавилон. Ассирия: 5000 лет истории. - М., 2004.
6. Леся Українка. Зібрання творів. Т.8, 12.- К., 1974-79.
7. Леся Українка. Твори в 2-х т. - К., 1987. – Т.2.
8. Путівник-довідник „Від Трипільської культури до сучасності”. – К., 2004.
9. Рибаков Б.О. Язычество Древней Руси. - М., 1988.
10. Матвеев К. Сазонов А. Земля Древнего Двуречья. – М., 1986.
11. Шевченко Т.Г. Кобзар
12. Вернадський В.І. Про науковий світогляд. К., 1996.
12.1 Вернадський В.І. Простір і час у неживій і живій природі. Альманах «Хроніка-2000» №57-58. – К., 2004.
13. Вернадського В. І. Начало и вечность жизни. М.,1989.
14. Ницше Фридрих сочинения в 2-х томах, том 2. – М., 1990, http://www.philosophy.ru/library/nietzsche/antichrist.html.
15. Канигін Ю.М., Кушерець В.І. Біблія і сучасна наука. К., 2005.
16. Газета «Урядовий кур’єр” від 26.02.04 №37.


Джерело: http://www.viche-info.com/index.php?option=com_content&task=view&id=52&Itemid=6
Категорія: Наука | Додав: Богудан (27.03.2006) | Автор: Олексій Трачук
Переглядів: 5125 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 3.5/2 |
Всього коментарів: 1
1  
[f[f[[ff[f[f[f[[f[f[f[[f

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Понеділок, 23.10.2017, 20:14
Меню сайту
Категорії каталога
Світогляд [45]
Суспільство [39]
Влада [26]
Господарство [9]
Наука [29]
Події [28]
Творчість [11]
Розваги [0]
Офіційні папери [2]
Особи [22]
Промови [3]
Відгуки [9]
Форма входу
Логін:
Пароль:
Наше опитування
Чи подобається Вам наш сайт?
Всього відповідей: 196
Пошук
Друзі сайту
Рунный посох: официальный сайт фестиваля славянских искусств Славянская Библиотека: книги, статьи, языческая музыка разных стилей, клипы языческих музыкальных коллективов, видео, ссылки, юзербары, Вече. Славянский информационный каталог Общество Белые Традиции
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
"Віче" © 2017Хостинг від uCoz