Уявімо собі громадянську війну на Харківщині, сплюндрований більшовиками маєток у селі Великий Бурлюк – що з кінця ХVІІ століття належав козацько-дворянському роду Донців-Захаржевських; уявімо білогвардійського полковника Алі Ізенбека, який серед розкиданих книжок побачив купу зв’язаних дощечок. Зрозумівши, що ота дерев’яна книга – надзвичайна, офіцер зібрав її до торби, яку тягав потім по фронтах й еміґраціях, аж поки не осів у Брюсселі. Уявімо також іншого еміґранта, хіміка за фахом, Юрія Миролюбова – якому Алі Ізенбек дозволив скопіювати загадкові письмена. На це та ще на спроби прочитання старовинного тексту дослідник-аматор витратив 15 років – з 1925 по 1939. У другу світову війну оригінал зник, а переписи Ю.П. Миролюбов та його однодумці почали публікувати з 1953 року… А тепер уявімо себе на місці вчених-фахівців з прадавньої історії Русі, формуванню якої присвячено чудом знайдений і підозріло оприлюднений рукопис, умовно названий аматорами “Велесовою книгою” – вже щезлою й не відомо, наскільки точно скопійованої. Вже цього достатньо, щоб офіційна наука відвернулась, зневажливо кинувши при цьому: “фальшивка!” А ще накиньмо на це величезний клопіт, який несе з собою визнання правдивості втраченого манускрипту; клопіт не лише вченим-філологам, історикам, археологам, етнографам, – але й патріотичній (і непатріотичній) громадськості… Так що ж робити? Визнавати – чи ні?

Особисто я почав з другого: з невизнання. Передусім не хотів собі клопоту, а тому поклався на негативне заключення мовознавців – спровокованих, як пізніше довідався, академіком Д.С. Лихачовим (що закликав суспільство не зважати на спадщину, напрацьовану слов’янами до прийняття християнства). Головним же в моїй первинній позиції було ось що: я – археолог, фахівець з арійських курганів; чого ж буду лізти в парафію славістів, де вирішальне слово мають сказати лінгвісти?!

Між тим суспільний обов’язок вченого: добиватись знань, добиратись до істини. Наука – це розум і розвідка людства. І якщо у вчених атрофуються совість і честь, то… Але повернемось до “Велесової книги” (надалі писатиму ВК).

Після того, як В. Отрощенко, Л. Залізняк та ін. колеги з київського Інституту археології Національної Академії наук України, з одного, а “Індоєвропа” в особі В. Довгича – з іншого, безсовісно заблокували мою монографію “Прабатьківщина аріїв” (К., 1995); після того як означений Інститут, а ще Інститут українознавства КДУ ім. Тараса Шевченка, обходячи мовчанкою докази В.М. Даниленка, Б.О. Рибакова, ін. щодо індоєвропейської належності трипільської археологічної культури, почали безчесно “здавати” її прасемітам (Л. Залізняк. Нариси стародавньої історії України. – К., 1994), – я зрозумів, що немає зараз на нашій землі жодного фахівця, хто візьме на себе тягар оприлюднення дійсної “Праісторії Русі-України”. Що й здійснив, опублікувавши такий курс лекцій у Києві й Хмельницьку (1998), а згодом – ще й у Москві (1999). А працюючи над цим, мусив розібратись і з проблемою ВК.

Не знаю, як вирішать проблему лінгвісти. А я – археолог й історик – вже можу сказати: “Велесова книга” – джерело достовірне.

По-перше, ця книга – не одинока ні сама по собі, ні своїми пригодами. Петербурзький колекціонер – дворянин О.І. Сулакадзев на початку ХІХ ст. зібрав більше 300 подібних раритетів. Серед них були “Боянова пісня Славену” ІV ст., “Путнік” того ж століття, “Коледник дунайця Яловця” V ст., “Волховник Колотог Путисила” VІ ст., Молитовник св. князя Володимира Х ст. та інші. З них зберіглась лише – нещодавно знайдена і оприлюднена – копія пісні Бояна. “Велесова книга” могла потрапити до маєтку Донців-Захаржевських через приятеля Сулакадзева, іншого колекціонера П. П. Дубровського. Він був співробітником російського посольства в Парижі під час Великої Французької революції і, користуючись моментом, придбав книги з бібліотеки королеви Анни – які вона отримала в придане від свого батька Ярослава Мудрого і які зберігались, напевно, в монастирі заснованого Анною абатства Санліс… Сучасний дослідник-аматор О.І. Асов, що оприлюднив наведені вище відомості (А. И. Асов. Славянские руны и “Боянов гимн”. – М., 2000; ін.), розповідає також драматичну історію відкриття й публікації сербським етнографом-мовознавцем С. І. Верковичем слов’янської Вєти – навіть мовою споріднену з індоарійськими Ведами, – яку зберегли родопські болгари. Після публікації Вєти в Белграді й Петербурзі в 1864-1881 роках, наявність її в Родопах була ретельно перевірена й підтверджена авторитетними фахівцями з Франції, – але російські вчені на ІХ з’їзді славістів у Казані проголосували за невизнання. З тих пір академічна наука проблему цю ігнорує; як і зібрання О.І. Сулакадзева.

Друге свідчення на користь достовірності ВК – інформативна неможливість такої підробки не те що аматорами, але й будь-якими академіями наук ХІХ ст. “Покажіть мені того генія!” – вигукнув Олександр Пушкін при розмові про можливість тогочасної фальсифікації “Слова о полку Ігореві”…

По-треті, ВК містить у своїй міфологій календарі, які молода наука астроархеологія почала вивчати лише з середини ХХ ст.; Ю. П. Миролюбову чи ще якомусь можливому фальсифікатору “дерев’яної книги” ці календарі були невідомі.

По-четверте, аратто-арійські або аріянські підвалини історії Русі було розкрито вперше в указаних вище монографіях 1995-1999 років, та й більшість ключових фактів до них відкрилась вже після перших публікацій “Велесової книги”.

Найважливішим, по-п’яте, з цих ключів є писемна традиція. На час знахідки й опрацювання ВК науці було відомо, що рунична писемність ВК і т. п. походить від пелазгійсько-етруської, яка передувала грецькій та римській і успадкоємлювала найдавнішу в світі абетку Трої середини ІІ тисячоліття до Різдва Христового. Жива традиція таких рун проіснувала в середовищі російських масонів принаймні до ХVІІ ст. включно, а може й до часів Дубровського та Сулакадзева; її ж, напевно, засвідчив св. Кирилл, якого разом зі св. Мефодієм несправедливо вважають творцями слов’янської писемності. Будучи в тавридському Корсуні, майбутній святий знайшов тут Євангеліє й Псалтир, руським письмом писані, й… розібрав літери голосні та согласні, й, творячи молитву Богові, скоро почав читати та викладати…. Витоки троянської, та й загалом найпершої в світі писемності почали відкриватись після виходу монографії видатного українського археолога В.М. Даниленка “Кам’яна Могила” (К., 1986). Вона знаходиться недалеко від Мелітополя на Запоріжжі й містить в своїх печерах та гротах найдавніший літопис – спочатку в вигляді малюнків мамонтів і чаклунів, символів та календарних позначок з ХІІ (зі згадками до ХІХ) тис. до н. е., а з рубежа VІІІ-VІІ тисячоліть – вже й записи імен, подій, міфів. Міфічна давнина в 20000 років відповідає 196 століттям існування Землі (за етнографічним записом ХІХ ст. на Київщині) та глибині історичної пам’яті слов’ян (за Б.О. Рибаковим і Ю.О. Шиловим) та “Велесової книги” (2а, 4б). Учні Даниленка – Ю.О. Шилов і Б.Д. Михайлов – залучили до розшифровки літопису Кам’яної Могили російського шумеролога-мовознавця А.Г. Кифішина, який не тільки його прочитав, але й показав більш пізні аналоги з сусідніх відносно Трої областей Анатолії і Балкан та з бібліотек Шумеру. А в районі К. Могили, в оріянсько-пелазгійських підкурганних похованнях “інгульської культури” початку ІІ тис. до н. е. співробітник Інституту археології НАНУ С.Ж. Пустовалов знайшов написи, які можна вважати пратроянськими. Щоправда, автор відкриття вважає їх семітськими – але то на совісті його та академічної установи, де він працює.

Загалом, характерне для ХІХ-ХХ століть (за традицією хрещення) нищення дохристиянських святинь слов’янського світу змінилось тепер установкою на їх семітизування в центрі виникнення земної цивілізації-державності (навколо Чорного моря, особливо на території України); при цьому слов’ян спонукають шукати свою прабатьківщину в “Надпівнічній країні” Гіпербореї – десь від Уралу до Заполяр’я… Вже шукають – з великим ентузіазмом і ще більшою зневагою до пам’яток України: до Кам’яної Могили, міст Трипілля, до найдавніших курганів. Гірко визнати, але один з таких шукачів – згаданий вище талановитий дослідник і палкий патріот Росії О. І. Асов. Який багато зробив для вивчання “Велесової книги”…

2.Оріянські витоки

Оскільки академічна наука відкараскується поки що від вивчення “Велесової книги” та відповідної дохристиянської літератури (з одного боку, ховаючись за тезу про її фальшивість, а з іншого боку, прислуговуючись політиці й церкві), то проблему дійсно-таки досліджують вчені без належної кваліфікації. До них відношу й себе. А найбільш талановитими вважаю українського дослідника Б. І. Яценка та росіянина О. І. Асова. Їхніми перекладами та розробками ВК я, переважно, й користувався.

Визнаючи багатошаровість ВК, її узагальнення десь біля 880 року більш ніж 2000-літньої традиції накопичення різними слов’янськими племенами усних і писемних переказів та міфотворчості, – шановні автори не провели належного розшарування. Вони занадто довірились генеалогії ВК і не помітили тих “білих ниток”, якими узгоджено було – притому неодноразово – складові частини цієї величної пам’ятки.

Олександр Асов (Велесова книга. – М., 1994) та Борис Яценко (Велесова книга. – К., 1995) повірили, що пращури слов’ян – принаймні творців ВК – прийшли до Європи з-за Волги під проводом Орія: з Індії або ж приалтайського Семиріччя (ВК 9-10 за Б. Яценко). При цьому пращур Богумир уявляється легендарною вигадкою, бо імена трьох його дочок, двох синів та дружини Славуні відповідають племінним назвам древлян, полян та ін., які вели боротьбу за пріоритети в VІІ-ІХ століттях – тоді як похід Орія з синами до Карпат вказано за 1300 років до гота Германаріха (9а) або за 1500 до варяга Діра (5а, 6а), тобто в Х-VІІ ст. до н. е.

Так, легенду про Богумира оновлено. Але зберіглась її первинна основа про мужа давніх часів, який шанувався в Русі та “мав жону і дві дочки” (16). Помітно пережитки матріархату, притаманні й родині Богумира. Дуб, де він зустрів своїх майбутніх зятів – трьох вершників “вісників про ранок, полудень і вечір”, – то древо Сварога. Індоарії й русичи шанували його як сонячний зодіак – затвердження якого натомість більш давніх місячних календарів простежується в святилищах-обсерваторіях типу Кийовця (Чехія) або Стоухендж (Англія) з ХХІV-ХХІІІ ст. до н. е. ВК згадує й більш давнього індоєвропейського Бога денного неба патаре Діяіе, бо той окремо є став перед Матір’ю (30). Ця міфологема вінчання Неба з Землею (де чоловік є Сварежь – вочевидь, син Дія-‘Неба’) є також основою етноісторичного міфа про діди русове – кравенців-скіфів (напевно, ‘коровичів-скотичів’): антів, русів, борусів, сурожців, – які походять від крави Замунь і Дажбога, сина Сварога (7є). Якщо Замунь тут – коровоподібна Земля, а руси, боруси (від індоєвропейських таврус, бок: ‘тура’, ‘бика’) та ін. – коровичі-кравенці, то й Дажбог – головне сузір’я зодіаку-Сварога – має бути Тельцем. Оскільки ж його новорічна тоді кульмінація співпадала з весняним рівноденням між 4400-1700 роками до н. е., то русичі як онуки Свара нашого і Дажбога (36б, ін.) могли сформуватись не пізніше 2300-1700 років; на це ж вказують сильні пережитки матріархату: Молимо патаре Діяе, що той ізведе огінь, який Матирь Сва-слава принесла на крилах своїх праотцям нашим (19).

Ці слова наведено у ВК разом зі специфічним змієборчеським міфом, який нагадує боротьбу з гідрою давньогрецького Геракла. І хоч згадуються сучасні автору поляни й дреговичі, основна мова – про старі слова слави нашої про святе Семиріччя наше, де наші отці гради мали будували, і віддали ту землю, до землі іншої одійшли. І мали в часи ті державу, і в давнину мали Голунь нашу, і гради, і села, і вогнище, що землю утворювали. “Голунь” тут – за перекладом Б. Яценка; насправді ж “Кълоуне” – ‘зібрання’… В середньоазійському Семиріччі таких реалій за часів доарійського Богумира ми не знайдемо. Але знайдемо етруські містечки Славіні, Київ, Перусію тощо – які могли виникнути в італійській (В)енет(ц)ії внаслідок переселення сюди одноіменного племені на чолі з Енеєм і Антенором після падіння Трої в середині ХІІІ ст. до н. е. Тут, біля Кречіо, в 1846 р. було знайдено надгробок Енея зі згадками Лада й Езменя Расії, відомими також “Велесовій книзі”. Чи не від Руса молодшого, сина Богумира (Благомира), пішла назва тієї місцини? А сім рік Края Зеленого – чи не місцевість Тімава з сьома джерелами та дубовим лісом біля Адріатичного моря, присвячена Богу Міду (за “Географією” Страбона)? Ім’я патріарха могло пов’язуватись не тільки з миром, але й з омиром – ‘сказителем’, до яких належав також троянський Гомер.

Між тим, незважаючи на дослідження О. Чертковим і Є. Классеном ще в середині позаминулого століття слов’янсько-етруських зв’язків, академічна наука досі стоїть на тому, що мова останніх невідома і писемність не розшифровується, троянсько-етруські венеди ніякого відношення до слов’янських венедів не мають, а численні Києви тощо Адріатики з’явились тут не раніше міґрації слов’ян зі сходу в VІ-VІІ століттях… Це все шахрайство на догоду політиці.

Між тим реалії Семиріччя ВК не вичерпуються навіть Троадой, вони ведуть до пониззя Борустена середини ІІІ ст. до н. е. Тоді тут вгасала найдавніша в світі держава Аратта, з якої виводив себе месопотамський Шумер і виникнення якої близько 6200 року засвідчено літописом Кам’яної Могили; апофеоз Аратти відомо тепер здебільше під умовною назвою “трипільська археологічна культура” (по Трипіллю під Києвом). Це для неї були характерними жіночі божества (серед них і Матір Сова) і вогнища, що землю утворювали через періодичне самоспалення поселень біля виснажених довгочасною обробкою ланів; потому піднімалась цілина і будувались поряд нові гради і села огнищанські. Їх сукупність могла називатись Колунь (Русколунь, грецьколань ВК); до них належала й Голунь – спадкоємниця Гелона, описаного Геродотом в “Історії” ІV: 108-109. Оріяна ж “Велесової книги” (вона ж, а також Орісса та Одісса “Магабгарати”, за С.І.Наливайком) – то, очевидно, “усатівський варіант пізньої трипільської культури” Одещини, де індоарійські божества згадуються і в пізньоантичних написах. Особливістю цього археологічного варіанту – Оріяни! - є насичення приморської частини Аратти впливами сусіднього Аріану, ‘Країни аріїв’…

Гелон Дніпро-Донського межиріччя мав, як і малоазійський Іліон-Троя, трьохчастинну фортецю та храми грецького типу (не кам’яні, а дерев’яні, щоправда). Плем’я гелонів розмовляло на “скіфо-еллінській” мові, що підтверджує спорідненість назв ‘Сонячних’ Іліона й Гелона, поєднаних також специфічними легендами про змієборчеські подвиги мандрівного Геракла. Який в першому випадку врятував від змія принцесу напередодні Троянської війни, а в другому - разом зі змієногою берегинею Борустена-Дніпра спородив гелонів. Оскільки Гелон (біля села Більськ на півночі Полтавщини) виник після Троянської війни та ще й у період заміни назви полісу на Іліон – то, може, він був заснований супутниками Одіссея. Який пропливав (за О. І. Асовим й ін.) вздовж узбережжя Одісси (Орісси, Оріяни - як сказано вище). Вона, чи саме долина пониззя Дніпра (Борустена слов’ян і еллінського Борисфена) називалась також Борусією. Оріяна-Орісса-Борусія мала флот і потребу в малоазійських металах; відтак, напевно, вже наприкінці ІІІ тис. до н. е. відбулось часткове переселення до Троади, а звідтіля згодом – до адріатичного Семиріччя. Участь слов’ян у Троянській війні засвідчено у Вєті родопських болгар…

Так окреслюється найдавніша складова частина ВК.

Далі мовиться про те, що десь у ІХ-VІІ ст. до н. е. венеди адріатичної Венетії розділилися надвоє з русами (8), захотіли забрати богів своїх до моря і там угніздилися (18а), - напевно, на островах й узбережжі Венедського (Балтійського) моря, де грецькі автори знали їх з V ст. до н. е. і де згодом склались слов’янські святилища Руяна та ін. Не затримавсь і Кий, що йшов з русами (36а). Десь о тій порі одійшли Хорев і Щек од інших і переселилися до Карпатських гір (36б). Але Хорев забрав своїх воїв. Тоді інша частина Щекова лишилася з русами, і так на тій землі утворила з ними Руськолань (7з) – яка стала Руссю вже не Семиріччя, а Руссю Карпат. Ця друга Русь проіснувала 500 років (5а): з Х або, скоріше VІІ (5а,6а,9а) – до ІІ ст. до н. е. Вона, як і попередня, тяглась до своєї прабатьківщини в пониззі Непри (Дніпра) – яку успадкоємлювала весь час корінна, третя Русь: Борусія (6д).

Як Богумира з Руссю Семиріччя адріатичного, як спочатку Кия та його братів з Руськолунню Карпатською, – так і з Борусієї Північнопричорноморського пов’язані діяння Орія. Од Ора були наші отці спільно з борусами до приходу на Рай-ріку, на Непряни (на Волгу й Дніпро) і до Карпатської держави (6а). Але якщо дві перші Русі були генетично пов’язані, були послідовними етапами повернення з Троади ХІІІ ст. до н. е. на борустенську свою прабатьківщину й опікувались спадкоємцями троянських омирів-сказителів (які започаткували й “Велесову книгу”), – то місцеву традицію борусів тим сказителям треба було осягти й, закликаючи до возз’єднання Русі, адаптувати до традиції власної.

Батько Орій очолював, очевидно, визначний рід аріїв-кочовиків. Який жив колись поряд з Оріяною-Оріссою-Борусією, приморським реґіоном держави Аратти – тобто з “усатівською”, а згодом з “інгульською” й “сабатиновською” археологічними культурами… Уклавши союз із якимось об’єднанням борусів, арії (скоріше вже оріяни) під проводом попередників Орія прийняли участь у міґраційному русі середини ІІ тис. до н. е. до Ірану та Індії (Бгарати, як буде вона названа в епосі “Магабгарата” та ін. на честь дунайсько-дніпровської Аратти; згадується там й Оріяна).

Патер Дій і Матер Сва були спільними для пращурів Богумира та Орія – але згодом перші вклонилися Сварогу, а другі Індрі. Він згадується в зв’язку з Ведами й походом попередників Ора до Індії: Хай святиться ім’я його – Індра, бо то є наш бог серед богів і Веди знає… Дитиною прийшов він із землі аріїв до краю Індського (31). Думали прийти до раю травного, але для скота то були злі злаки, – тут же продовжує ВК, розповідаючи значно більше про повернення з Індії, ніж про похід до неї. І там наказав отець Гл(а)с Аріув (тобто віче аріїв) трьом синам своїм поділитися на три роди і йти на південь і на захід сонця. Крім поганих пасовиськ, причинами повернення міґрантів на Наддніпрянську свою батьківщину виставляється також землетрус у горах високих(38а) та зле плем’я дасуво, яке із темені ізійшло (4г). Останнє відповідає дравідам, темношкірим аборигенам Індії, як їх описують індоарійські Веди.

В цілому окреслена вище картина спільної міґрації якихось угрупувань аріїв та борустенів з пониззя Дніпра до Індії - й часткове їх повернення звідтіля на батьківщину добре узгоджується з археологічними та іншими даними (Ю.А. Шилов. Прародина ариев. – К., 1995). Але найкращі, поки що, дослідники ВК – Б. І. Яценко та О. І. Асов – не зрозуміли вказівку (через Індру 31) на дійсну батьківщину (борусів 6а), - а зрозуміли так, ніби вона знаходилась за Волгою: в Індії або ж у Семиріччі алтайському.

І пішли з краю Іньска світ за очі. Пройшли по землі Фарсійсти (Перській) і пішли далі… Пройшли мимо Каяли і прийшли до Непра (Дніпра)… На тому Непрі мав осісти рід слвен (славний або слов’ян). А ті (місцеві люди) були огнищанами, і кожний мав землянку й огнище. Нам Сварогу славу співати і Дажбогу… Усяк рід мав щурів і пращурів, які померли віки тому назад. Тим богам почитання маємо дати і од них радощі мати. І поставив перше рід слвен (слов’ян) молебище в граді Індокиєві, який названий Київ (38а). Якби мої попередники не пропустили спогаду ВК про похід до Індії, то зрозуміли б і те, що в наведеному переказі мовиться не про прихід, а про повернення з Індії міґрантів, які назвали себе сл(о)в’янами – славними. Вони повернулись до своїх родичів через віки, їх вірування й побути вже розрізнялись. Місцеві люди не були кочовими скотарями – як прийшлі до них з Індії через Іран і Кавказ; аборигени жили відносно тих країв за Дніпром (яко той всякій прі граничити має і бути перепоною для ворогів) – осіло, в землянках, з віковими кладовищами. Й прийшлі родичі на дяку за можливість оселитися з ними, прийняли їхніх богів – що сформувались в середовищі не аріїв (прихильників Індри, а також Вали, Вішну, Варуни, Ями, – а також одвічних Дія, Сви, Сварги), а оріян (нащадки яких, після ісходу аріїв з якимось родом борустенів до Індії, пройшли вже через Трою, адріатичне Семиріччя й Карпати, – а може ще не вкорінились в останніх). Єднанню цих двох пантеонів богів присвячено окрему дощечку 30 “Велесової книги”. Наслідком возз’єднання родичів – місцевих і тих, що вернулись – стало і будівництво града з подвійною назвою: Київ-Інді. Іншим наслідком стало штучне єднання генеалогічних легенд: про індійсько-арійського Ірея (у 38а так, а не Ор або Орій чи Арій, як у 31 та ін.) та про карпатських Кия, Щека й Хорева… Так розпочалась у “Велесовій книзі” традиція возз’єднання Русі.

Відтоді – напевно з Х-VІІ століть до н. е., з передодня виникнення карпатської Русколуні, яка у 38а ще не згадана – й поширилася ця легенда про трьох названих вище братів. Витоки її губляться в Трої та прийшлому звідти до Борустена Гераклі - який став тут коханцем змієногої діви й батьком пращурів агафірсів, гелонів і скіфів. Подібна легенда досі живе в Наддніпрянщині й пов’язується зі Змієвою печерою острова Перун.

Найбільш спадкоємна до наведеної легенди ВК (яка має в ній і більш пізні вар’янти) була записана у вірменських “Хроніках Тарона” в ІV ст. Деметр і Гісаней були князями індів і братами по племенам; вони володіли землею Тарон і мали трьох синів: Куара, Мелтея (‘Змія’, що означає й Щек) і Хореана. Брати побудували три міста й назвали їх своїми іменами, причому останній знаходився в області Палуні. Після цього брати піднялись на гору Каркея, побудували там поселення й поставили статуї своїх батьків, забитих вірменським царем Дінаскеєм. (Наведено: Н.Я. Марр. Книжные легенды об основании Киева на Руси и Куара в Армении. – М., 1924)… Очевидно, легенда має не так етнічне як династійне підгрунтя, яке сягає Оріяни. С.Наливайко (Таємниці розкриває санскрит. – К., 2000) доречно вказав на її ірансько-хорезмійскі та індійські відповідності. Легенда про полянсько-києвських Кия, Щека й Хорива – записана в “Повісті времіних літ” Нестором, монахом-літописцем ХІІ ст., – це вже пізня переробка. Вона ближча до пізніх вар’янтів легенди ВК, в яких вже не згадуються Індія, Іран тощо – зате згадуються Волга (Рай-ріка) та Карпати. Тут зафіксовано, напевно, перекази про іншу хвилю повернення на батьківщину. Вона набагато тісніше пов’язується саме з борусами й образом батька Орія (6а), – а також з переказом “Історії” Геродота (ІV:11) про прихід скіфів до Причорномор’я з-за Волги (Аракса).

За Геродотом та його коментаторами, скіфська навала сталась близько 700 р. до н.е. й супроводжувалась двома війнами з кіммерійцями та їхніми нащадками в Північному Причорномор’ї; між війнами був 28-річний похід скіфів до Ірану й кордону Єгипту. Головним супротивником цих міґрантів вважається мідійський цар Кіаксар – який підкорив у цей час Набупаласара, царя Ассірії, та перебив на банкеті скіфських вождів.

У ВК ці події описано так: По Богумиру був Ор з синами своїми… в ті часи Рай-ріка відокремлювала нас від інших земель (10). Од Ора були наші отці спільно з борусами до приходу на Рай-ріку, на Дніпро (6а). На Дніпро прийшли з-за Волги під проводом Ора за 1500 років до Діра (6в), десь у VІІ ст. до н. е. або раніше – бо перси знали наші мідні мечі, так отож майстри їм сказали зробити залізні (ті й ті були ще у кіммерійців, а у скіфів вже тільки залізні). Род Ора надалі і Сірію воював, і Єгипет, і Астаріу. Але не було єдності серед русів – і перси забрали багатьох і загнали до Набсура. Не встереглися бо ті від ворогів Аданора, наші ж люди пішли на долини Набсурсара, потім на Сірію і Єгипет. Тут же розповідається про чвари між родами борусів, які не могли тому стати проти греків і наступу скіфів, про розбрат між борусами, руськоланню та руссю. Особливо підкреслимо, що греки й скіфи були жовтими, а руси були русими й блакитноокими (6в); були кіморії також отці наші (6е) – і коли були отцем Орієм до краю руського ведені,… відійшли сюди й оселились огнищанами (осідло) на землі руській, де був народ з кільмерстами, з єдиного кореня постали роди наші. Хто прийшов пізніше на Руську землю, то і селився серед ільмершті. Ті бо суть братчики наші і подібні до нас, і в небезпеці обороняли нас од зла (2а).

Виходить, що Орій з борусами, що повернулись з Індії через Волгу, а згодом їхні нащадки чи й самі вони, що пішли до Єгипту й повернулись назад – були ближче до кіммерійців, аніж до скіфів: до оріянського (як вийшло при розгляді й попередньої легенди про нащадків Ірея) й індійського, а не до іранського відгалуження арійської спільності племен.

Так, історики знають і кіммерійський похід на Близький Схід, – він стався напередодні скіфського й охопив середини VІІІ-VІІ століть до н. е. Окрім ассірійських, перських, грецьких джерел, його засвідчила й Біблія. При цьому пророк Ієзекіїль називає вищезгаданого Кіаксара – кіммерійця за походженням, царя Мідії й ворога скіфів – як Гог, князь Роша: Урарту, де до Кіаксара-Гога правив цар Руса. Тоді ж виникла назва Руссалем (‘Руське село’), переінакшена згодом на Єрусалим – престоли біля воріт якого обіцяв Господь (устами Ієремії) племенам царів північних (В. Тороп. Древнейшие известия о Руси. – М., 1997).

(Далі буде. Див. http://viche.at.ua/publ/5-1-0-30)