Про витоки причин порушення прав людини щодо свободи совісті, занепаду європейської, а пізніше російської та української, наукової думки під тиском християнства протягом останніх трьох тисячоліть, про християнську спотвореність уяви про історичний час та про вплив на наш світогляд Російської імперької церкви, який ми відчуваєм і досі, пів століття тому чітко висловився геніальний академік Володимир Вернадський: „Перед грандіозністю й нерухомою стрункістю картини Природи, що відкрилася, - статичної картини Світу – до цього часу зникли, поступово розсіюючись у туман, вузькі рамки єврейських, заломлених у християнство, уявлень про малу тривалість Світу і короткий історичний час людства. Вони зникли, борючись безнадійно за своє буття, під впливом розкриття світової картини. Московська Русь, що перетворилась на Російську імперію, ще більше, ніж Захід, перейнята єврейсько-християнським уявленням про короткотривалість часу, після вагань – куди звернутись за знанням – на схід (у Китай) чи на захід – війшла до Західного культурного світу».

Дослідник християнства слов’ян російський академік, історик Борис Рибаков однозначно охарактеризував християнську тоталітарну релігію, яку нам прагнуть навязати теологи від науки: “До Х ст. християнство стало значною політичною силою в середньовічному світі. Поєднання Нового завіту, який проповідував змирення і покору владі, з архаїчним войовничим, жорстоким і гнучким Вітхим завітом, законом біблейських книг, зробило християнство у значній мірі зручним для народжуваної феодальної державності країн Європи і Близького Сходу”.

Народ дуже повільно споживає духовні здобутки своїх мислителів. Іноді вони стають більш-менш відомими лише через століття після їхньої появи, коли вже суспільний контекст описаних подій змінився... Для української науки і культури загалом характерне пізнання праць своїх мислителів лише через багато років після їх створення. Це, звичайно, не могло не позначитись на загальному розвитку етнофілософської думки, бо кожна праця, написана у свій час, має прислужитися своїм сучасникам саме в контексті поточного історичного моменту.

...Напередодні монгольської навали і наступу християнської моралі герой повісті Івана Франка Волхв Захар Беркут звертається до Віча такими словами: „Погляньте, чесна громадо, на те наше копне знамено, котре від п’ятдесятьох літ чує наші слова і бачить наші діла. Чи знаєте ви, що виражають його знаки? Святі і поважні старці, батьки наші, зробили його і передали мені його значення: „... Коли життя наверне супротивну хвилю на громаду і загрозить її порядок, – тоді ти відкриєш громаді, що значить се знамено, а заразом відкриєш, що на нім спочиває наше й нашого духа-опікуна благословенство, що відступлення від тої дороги, яку вказує те знамено, буде найбільшим нащастям для громади, буде початком її цілковитого упадку...”.

Що ж ми бачимо сьогодні? В останній рік свого земного життя В. Шаян у статті „Майбутнє України в світлі Книги Велеса” впевнено напише: „Ми є великий історіотворчий рух!”. І далі, розвиваючи цю думку, кине докір своїм послідовникам: „Може зрозумієте нарешті, що я є знаряддям Духу, що творить нову добу в історії. В тій хвилині неважно, скільки досягну за життя... Важне, що створений почин і засіяне зерно”. Водночас, він ставить вимогу до духовного проводу: „Справжній ПРОВІД має обов’язок стояти на сторожі ЧИСТОТИ ВІРИ-ІДЕЇ та не допускати до нечистих і неморальних методів її здійснення. Він не сміє використовувати темноту „незрячої” маси для позірних успіхів і тим самим ставати на шлях демагогії... бо демагогія зробить нас посміховищем історії... ”.