Розповідають, що Йосиф Сталін був глибоко розгніваний тим, що чільники близькосхідного державного утворення під назвою Ізраїль, яке ніколи б не виникло без допомоги батька всіх народів, після проголошення незалежності несподівано відмовились виконувати найголовнішу попередню домовленість про будівництво комунізму в юдейській країні. І це тим більше було обурливим явищем, що комуністичну перспективу для всіх народів, націй та племен земної кулі у своїй “обгортці” висунули і намагались реалізувати саме їхні галахічні одноплемінники - Карл Мардохай Маркс, Лейба Бронштейн-Троцький, Лазар Каганович і їм подібні кровожерливі діячі-упирі світової пролетарської революції. Самі висунули – самі відмовились, пошивши обдурених пролетарів усіх країн в безрозсудні дурні.

Как свидетельствует история, военные победы принято закреплять уничтожением лидеров побеждённых. Если, конечно, эти лидеры сами не уйдут в мир иной, дабы избежать позора.

Но если кому-то из руководства капитулировавшей страны не удалось погибнуть от вражьей или собственной руки – то его говорящую голову враги-победители не преминут использовать для оправдания своей войны и обвинения в ней этих самых выживших руководителей. Временно выживших, конечно. Ибо, согласно высокогуманной христианской традиции, военным преступникам полагается «казнь милостивая без пролития крови» - сожжение или повешение.

Когда-то была целая «эшафотная табель о рангах»: королям, например, полагалось рубить головы; простолюдин же мог в лучшем случае рассчитывать на петлю – а иногда особо изобретательные судьи и палачи применяли что-нибудь вроде посадки на кол, четвертования или разрывания на части.

Есть один вопрос в украинской жизни и политической культуре, на который я никак не найду ответа: почему патриотами Украины считаются люди, выступающие за ликвидацию национального суверенитета?

Ведь вопрос о суверенитете — ключевой в политике. Если ты (как государство, разумеется) не обладаешь реальным политическим (не формально-юридическим!) суверенитетом, значит, ты не суверен, а клоун. Значит, ты не игрок и даже не зритель, а мяч.

Суверенитет — это претензия на «власть в последней инстанции». Ну или хотя бы в предпоследней. Суверенитет — это когда выше тебя только Бог. Карл Шмит говорил, что суверенен тот, кто принимает решение о чрезвычайном положении.

Украина постоянно отказывается от суверенитета — примерно как Ющенко отказывается от власти.

Прес-тур, організований Посольством Республіки Білорусь в Україні, дав можливість з 20 по 23 листопада представникам українських ЗМІ, майже з усіх куточків країни, побачити на власні очі, як і чим живуть сусіди білоруси.

Стаття, яку я сьогодні пропоную Вашій увазі, не публіцистична, а наукова. В ній розглянуто історію ойконимів (назв селищ) Байдарської долини, що зараз входить до складу Севастопольського регіону, та виявлено, що декілька з них мають зовсім не тюркське, а цілком арійське, слов’янське і навіть українське походження.
На жаль, зараз (тобто як в радянські часи, так і в незалежній Україні) жоден екскурсовод навіть не згадує про очевидне українське походження топонімів „тому що в час заснування селища не існувало літературної української мови”. Натомість, протягом двох століть дослідники-краєзнавці (за винятком О. Н. Трубачова) шукають лише тюркські та грецькі джерела.
Під час власного дослідження автор знайшов досить багато помилок та суперечностей у роботах таких дослідників, як В. Х. Кондараки, І. Л. Белянський, А. В. Суперанська та ін. Наведені та надані в цій статті слов’янські та взагалі арійські тлумачення географічних назв підтверджують свідоцтва про наявність руського (тобто українського) населення в Криму як в часи Кримського Ханства, так і в давніші століття.

Ще один погляд на події. Експертна оцінка безпрецедентних скандальних подій 4 листопада у Києві, Харкові, Севастополі, Сімферополі, Одесі.

Демократичний поступ, як процес станової дезінтеграції, у ХХ ст. досягнув свого інволюційного "дна", якому Х.Ортега-і-Гасет дав визначення "бунт мас". Маса, як "якісна однорідність, ... суспільна безформність, ... людина, що не відрізняється від інших, а являється повторенням загального типу" [1, с. 17], у сучасному світі стала вирішальним чинником суспільного життя та рушійним фактором історії, відібравши функції та привілеї станових (і духовних) меншин минулого. Меншини, як "спеціально кваліфіковані одиниці чи групи одиниць" [1, с. 17], втратили монополію творення, будучи нівельованими масою або відкинутими нею на маргінес соціального життя.

Ключовою проблемою вивчення людської цивілізації є розуміння психологічних механізмів функціонування суспільства як форми колективного співжиття. Вирішальним чинником формування та еволюції суспільства завжди виступає певна абстрактна ідея, що об'єднує його членів і спрямовує їх у напрямі відповідного розвитку - матеріального втілення ідеї. Природа цієї абстракції на різних етапах історії втілюється у різних видах суспільної свідомості, проте у своїх вищих формах завжди несе дух власної сакральності - "релігійності".

При огляді історії середньовічної Европи та Близького Сходу чітко простежуються паралелі між духовною та політичною централізацією влади, а також тенденції експансивного розширення держав даного типу - співвідношення політичної та духовної імперій. Вже у І ст. до н.е. помітні перші ознаки витіснення політеїзму монотеїзмом як наслідок відцентрових процесів в античному суспільстві (еліністичні монархії, Римська імперія). Теологічні доктрини стають на службу зовнішній та внутрішній політиці світської держави.

Все больше людей планеты Земля начинают осознавать, что национализм, национальные движения по освобождению от капиталистической сионистской колониальной кабалы обеспечивают развитие наций и их государств. Не политика закабаления народов позволит обустроить жизнь достойную венца природы, всем народам Земли, а социалистический путь развития, общенародная государственная собственность обусловит равноправное развитие, взаимовыгодное сотрудничество национальных государств, взаимопомощь в расцвете национальных культур, языка, национального научно-технического потенциала и всех остальных сфер жизни стран.

Щорічне урочисте відзначення 14 жовтня річниці створення Української Повстанської Армії вже стало традицією політичного життя України і водночас - індикатором стабільності Української держави та консолідованості українського суспільства. Бійки і лемент на шпальтах газет та екранах телевізорів цього дня і весь наступний тиждень стають першими заголовками всіх українських та "братніх слов'янських" ЗМІ. І схоже, суспільство починає потрохи до цього звикати.