Как недавно Украину взбудоражили „марш УПА” и митинг „антибандеровских сил”, так же Россию поднял и разделил „Русский марш” 4 ноября. День национального единства, празднование которого многие РФ-овские губернаторы и мэры (с г-ном Лужковым в том числе) поспешили запретить, за пределами Федерации прошёл при полном сочувствии и даже содействии органов.

То є сумний, але доведений факт: аби бути справедливо оціненим у білому націоналістичному русі, треба спочатку зайняти місце у Вальгалі. І навіть серед тих, хто віддав життя за Справу, мало таких, котрим складають епітафії сучасні націоналісти. Але й серед цих небагатьох частина удостоїлася спогадів, завдяки своїй дурній славі, а не реальному вкладові у хід політичних подій.

Глобальні валютні коливання, економічні та політичні кризи прямо чи опосередковано торкаються всіх без виключення людей, які живуть суспільним життям. Торкаються незалежно від статі, віку, національності. Гроші є кров'ю економіки, що дає їй силу, без якої дуже важко протистояти зовнішнім та внутрішнім загрозам. Доступні вільні інвестиційні та кредитні ресурси за конкурентними ставками є надзвичайно важливою умовою розвитку будь-якої економіки.

Українська економіка задихається від надзвичайно високих кредитних ставок та нестачі вільних інвестиційних коштів. Саме у відсутності в українських економічних суб'єктів достатньої кількості вільних дешевих фінансових ресурсів і криється причина того, що ми змушені звертатись до залучення іноземного кредитування та інвестицій.

Уявімо собі громадянську війну на Харківщині, сплюндрований більшовиками маєток у селі Великий Бурлюк – що з кінця ХVІІ століття належав козацько-дворянському роду Донців-Захаржевських; уявімо білогвардійського полковника Алі Ізенбека, який серед розкиданих книжок побачив купу зв’язаних дощечок. Зрозумівши, що ота дерев’яна книга – надзвичайна, офіцер зібрав її до торби, яку тягав потім по фронтах й еміґраціях, аж поки не осів у Брюсселі. Уявімо також іншого еміґранта, хіміка за фахом, Юрія Миролюбова – якому Алі Ізенбек дозволив скопіювати загадкові письмена. На це та ще на спроби прочитання старовинного тексту дослідник-аматор витратив 15 років – з 1925 по 1939. У другу світову війну оригінал зник, а переписи Ю.П. Миролюбов та його однодумці почали публікувати з 1953 року… А тепер уявімо себе на місці вчених-фахівців з прадавньої історії Русі, формуванню якої присвячено чудом знайдений і підозріло оприлюднений рукопис, умовно названий аматорами “Велесовою книгою” – вже щезлою й не відомо, наскільки точно скопійованої. Вже цього достатньо, щоб офіційна наука відвернулась, зневажливо кинувши при цьому: “фальшивка!” А ще накиньмо на це величезний клопіт, який несе з собою визнання правдивості втраченого манускрипту; клопіт не лише вченим-філологам, історикам, археологам, етнографам, – але й патріотичній (і непатріотичній) громадськості… Так що ж робити? Визнавати – чи ні?

Прошло уже два дня, а я до сих пор не могу понять, почему святое для каждого достойного украинца (если брать глобальнее – европейца) воскресенье превратилось в кровавое. В этот день порядочные люди обычно отдыхают после трудовых будней, а многие из них даже посвящают выходной делам духовным.

Кто-то воскресным утром заходит в золотоглавую церковь, а кто-то, как Артём Брезгин, приходит на капище… Но кто бы мог представить, что в нашей аж слишком терпимой к разным верованиям и религиям стране обычная прогулка с женой и полуторагодовалым ребёнком рядом с Главным Капищем Украины обернётся едва ли не трагедией?!